Московія - terra incognita. Сучасний погляд на факти

Стан культури і освіти "Московского государства” в XV-XVIII ст. Боротьба українського просвітництва з московською темнотою - "українці заклали першу школу на Москві"

Професор Петербурзського університету О.І.Соболевський пише: "Сьогодні ми не звикли вважати, що Росія у XV-XVII століттях була дуже відсталою некультурною країною, і знаходилась по культурності на останньому місці серед усіх слов'янських народів, що духовенство було частково малоосвічене, частково неосвічене, що у вищому світському стані освіта була слабо поширена, що середній і нищий стан являв собою неосвічену масу. Ми звикли при цьому посилатись на грамоту новгородського архієпископа Генадія, забуваючи однак, що ще в той час Новгородська культура була зовсім окремою від Московського царства культурою. Ми звикли говорити про рішення Стоглавого Собору, про твори Посошкова і особливо про твори іноземців. Однак, більш ближче знайомство з цими творами і документами цього часу не дає право наголошувати про могутній культурний і науковий розвиток Московської держави, розвиток її освіти і культурності треба сприймати з великими обмеженнями”"

За оцінкою М. Драгоманова, Московщина "була дика і не знала другого письменства, окрім церковного". А тому "читала Московщина в книгах не про народовства грецькі та римські, а про біблейські царства; бачила перед собою приміри не італійських народовств, не Англії, не Швайцарії, не Голяндії, а татар казанських, астраханських, з їх ханською самоволею".

Академік О.Пипін, член Імператорської Академії Наук і член НТШ, пише: "B Московском государстве не было никакого централизованного просвещения, здесь бытовал церковный фанатизм, вражда к науке, упрямый застой, нравственное одичание и ожесточение..."

Історик І.Огієнко, пишучи про стан освіти і культури Московії, наголошує, що "Навіть в XVII віці Москва животіє в темноті і на науку там дивились, як на „порожденіе исконпаго врага человЪческаго рода—діавола" (1 - П. Морозовъ, Феофанъ Прокоповичъ, Спб. 1880 р. ст.49.). Західної науки й культури боялись і тікали її. Склалось навіть прислів'я: „Кто по латыни научился, тотъ съ праваго пути совратился"(2 - П. Морозовъ, Феофанъ Прокоповичъ, Спб. 1880 р. ст.34.) "

Московія "це була така глухоманна околиця Європи, що за свідченням (російського історика) С. Соловйова, мало хто в цивілізаційному світі знав про її існування"

Навіть на початку XVIIIст. "деякі часописи (Європи) писали про Москву як про "барбаріше націон" " (Barbarische nation - варварський (дикий, жорстокий, лютий) народ)

Московітський дослідник П.Мілюков пише про поведінку московських посольств, які час від часу, протягом XVII ст., навідувались в Европу і розкривали своє правдиве обличчя перед зовнішнім світом:

"...московскіе чиновники волей правительства становившіеся импровизированными дипломатами" не тільки що не спроможні були достосуватись до вимог культурного світу, але, навіть не "были подготовлены къ роли наблюдателей европейской жизни". Появляючись на заході, "они не прочь были иной разъ попользоваться непривычной свободой жизни, но то, какъ они понимали эту свободу, вызывало отвращеніе въ невольныхъ свидьтеляхъ ихъ разгула. Это было, въ глазахъ европейскихъ наблюдателей, даже не "варварство", а просто "скотство" и "свинство". Отъ удовольствій европейскаго стиля, такъ же какъ отъ наслажденія путешествіемь — катринами природы, памятниками искусства, пріобрітеніями культуры — отдьляла ихъ китайская стьна, созданная ихъ собственной умственной и нравственной грубостью. Куда бы они ни являлись, они несли съ собой всюду, въ буквальному и переносномъ смысль, свою собственную атмосферу. Помъщенія въ которыхъ они останавливались, приходилось провьтривать и чистить чуть не цьлую недълю. Ихъ появленіе на улиць, въ парчахъ и въ шелку краснаго, желтаго или зеленаго цвьта, въ длиннополыхъ халатахъ съ высочайшими воротниками и длинньйшими рукавами, въ мьховыхъ шапкахъ азіатскаго покроя, собирало около ннхъ толпу зьвакъ: не то это былъ маскарадъ, не то религіозная процессія, не то просто этнографическій курьезъ, вывезенный каким-небудъ предпріимчевымъ антерпренеромъ изъ заморскихъ странъ, вмъстъ съ нильскими крокодилами и африканскими львами"

Посол цісаря Леопольда 1 при московському дворі А. Майерберг у своїй книзі, виданій у 1661 році писав : "Розмова гостей (москалів), як людей не вихованих ніякою школою або освітою, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини. Лайка, захоплення найбільш бридкими ділами, або нахабне хвастання, котре ображає чисте Ім'я інших... Брешуть москалі з неімовірним нахабством і без усякого встиду,.. видаючи брехню за правду".

"Життя громадянське на Москві завше було цілком придушеним. Вищі верстви громадянства під царем не мали жадної волі. Втікачі, що інколи бігли до нас на Вкраїну од гніву грозного царя, росказували про своє підневільне життя, і дивувалася, приглядаючись до вільної волі українського панства. І тому но диво, що, - каже дослідник - "южно-русскіе православные паны часто становятся главными начальниками войскъ, идущихъ противъ Московскаго государства; такъ, даже князь Острожскій съ ожесточеніемъ воевал, противъ Москвы и свою ненависть, къ Москвъ передалъ и сыну" (Проф. С.Терновскій, Арх. Ю.-З. Р. ч. 1 т. V ст. 16; К. 1873 p.). Тому-то і українське військо було під Москвою вкупі з польським під час смутної доби."

Др. Богдан Корчмарик у праці „Духовні впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України” пише про стан освіти і культури Московії XVII ст.:

"Йдучи за голосом своїх "духових" провідників, які, обстоюючи "чистоту" Московського православія, твердили, що впровадження новостей може стати загрозою для Московського царства, московське правління спочатку так відгородилося від всякого проґресу, що, навіть і "київську науку", яка користувалася незвичайно великою популярністю на цілому Православному Сході, вважало за єретичну та богопротивну. Коли визначніші представники "київської науки", маючи намір розгорнути культурно-релігійну діяльність серед відсталого московського суспільства, стали появлятися, почавши з 30-их pp. XVII ст., також і на московському ґрунті, то московське правління не тільки що засудило їхню науку як єретичну, але й наказало прилюдно і смута в світі не була".

Так само, коли в 1640 р. Київський митрополит Петро Могила звернувся до Московського царя Михайла Федоровича з пропозицією заснувати в Москві окремий монастир, в якому могли б поселитися високоосвічені київські монахи і навчати дітей письма грецького і слов'янського, московське правління відкинуло цю благородну пропозицію (184 - Jablonowski A. Akademia Kijowosko-Mohilanska. Krakow, 1899-1900, стор. 251.). Не зважаючи на те, що "большенство русскихъ людей, не получивъ никакого образованія, переходило въ дьятельную жизнь... прямо изъ дътской, въ полномъ умственномъ и нравственномъ несовершеннольтіи", як також, не зважаючи на те, що в межах цілої великопростірної Московської держави "не было ни семьи въ истенномъ ея значеній, ни школы... не всъ даже бояре умьли читать" (185 - Гротъ, Я. Петръ Велкiй, какъ просвътитель Pocciи. Сборникъ Отделенія Русскаго языка и словесности императорской академіи наукъ. СПБ., - 1872. Т.Х, стор. 18.), московське правління, майже до кінця першої половини XVII ст., не відважувалося виводити московське суспільство із стану такої відсталости. Щоб, хоч до певної міри, унагляднити ті звироднілі звичаї та обичаї, які витворилися протягом довгих століть і стали панівними серед відсталої московськії спільноти, вистачить приглянутися до поведінки її передовил представників," які час до часу, протягом XVII ст., навідували західню Европу і розкривали своє правдиве обличчя перед зовнішнім світом...

[Б. Корчмарик Духовні впливи Києва на Московщину... -С.73.]

Яку непривітну і застрашаючу атмосферу залишили по собі ці вибранці московського суспільства по різних державних осередках Західнього світу, можна вже бачити хоч би з того, що, як завважує Крижанич: "Датский король сказалъ... "если эти люди еще ко мнь придутъ, то долженъ буду построить имъ свинной хльвъ: потому что гдь они постоятъ, тамъ полгода никто не можетъ жить отъ смрада"" (188 - С.М.Соловьевъ Исторія Россіи съ древнъйшихъ временъ. Москва, 1862-1879. T. ХІІІ, стор, 197.)

Коли "культурний" рівень московської передової еліти переходив межі всякої критики, а їхня звиродніла поведінка вважалася в очах Західнього світу нижчою варварської, то вже можна собі представити, на якому "високому" культурному рівні могло стояти московське суспільство, яке, відгороджене від зовнішнього світу, протягом довгих століть проживало в умовах повного і безоглядного рабства (189 - Бердяевъ H. Душа Россіи. Москва, 1915, стор. 21.) Не маючи наміру ширше розводитися про звичаї та обичаї, які витворилися і стали панівними серед ширшого загалу московського суспільства, звернемо увагу тільки на деякі основніші світоглядові властивості цієї відсталої спільноти, які допоможуть краще

[Б. Корчмарик Духовні впливи Києва на Московщину... -С.74.]

дові властивості цієї відсталої спільноти, які допоможуть краще зорієнтуватись, чим вона жила і на якому "високому" рівні вона стояла протягом ще майже цілого XVII століття. Крім безоглядно-рабської відданости своїм непогамованим володарям, московське суспільство було повністю віддане своїй непроглядній темноті і гляділо на науку, а тим самим і на прогрес людської цивілізації, як на якусь "страшну потвору", якої боялися не менше, як "невгасимої пожежі шаленнопалаючого корабля". Цим своїм неґативним ставленням до науки, воно тільки потверджувало, як завважує Коллінс, стару латинську пословицю: ''Ars nullum habet inimicum praeter ignorantem" (190 - Collins, S. The Present State of Russia. London, 1671, p. 2.). Звичайно коли взяти до уваги, що провідна верства малощо відрізнялася шд ширшого московського загалу, то зовсім не дивно, що спосіб життя та співжиття цієї відсталої спільноти вважалися в культурному світі нижче всякого варварства: "учить было некому... Книгъ почти не было; а ть которыя читались, не могли доставлять ни большой пользы, ни особеннаго развлеченія...

Всякое мьсто" було "наполнено кабаками, заставами, откупщиками, цьловальниками, выимщиками, тайными доносчиками; люди отовсюду и вездь связаны, нечего не" могли "свободно дьлать, трудомъ рукъ своихъ... свободно пользоваться... Все должны дълать и торговать тайкомъ, въ молчанку, со страхомъ и трепетомъ, укрываться отъ... огромной толпы правителей или палачей" (191 - Гротъ, Я. Петръ Велкiй, какъ просвътитель Pocciи. Сборникъ Отделенія Русскаго языка и словесности императорской академіи наукъ. СПБ., - 1872. Т.Х, стор. 19-20.), які безнастанним терором держали населення Московської держави в умовах безоглядного рабства.

Проаналізовуючи основні психічні та світоглядові властивості московського суспільства, як також, призадумуючися над тими невідрадними умовинами, серед яких жила, ще протягом майже цілого XVII ст., ця "християнська" спільнота, Юрій Крижанич каже: "русскій человькъ самъ ничего не выдумаетъ, если ему не укажуть; книгъ у него никакихъ ньтъ ни о земледьліи, ни о другихъ промыслахъ... Языкъ его бьденъ, бьднье всьхъ главныхъ Европейскихъ языковъ, потому неудивительно, что и разумы наши тупы и косны; чего не можемъ словомъ сказать, того не можемъ и думою замыслить; исторіи Русскій человъкъ не знаетъ, никакихъ политическихъ разговоровъ вести не можетъ и потому иностранцы его презираютъ... Русское платье некрасиво и неудобно, за него иностранцы зовут насъ варварами; особенно нерасчесанные волосы и борода, остриженная голова дьлають насъ мерзкими, смьшными, какими-то льсовиками. Едимъ мы

[Б. Корчмарик Духовні впливи Києва на Московщину... -С.75.]

нечисто, деньги прячемъ въ ротъ; мужикъ держить полную братину и пальцы въ ней оконуты: такъ и гостю подаетъ: квасъ продается погано, посуда не моется... Льнь, пьянство и расточительность — главныя наши природныя свойства; отъ расточительности происходить жестокость относительно подчиненныхъ. У насъ ньтъ природной бодрости, благородной гордости, одушевленія, не умьемъ держать себя съ достоинствомъ...

Публично, въ шутливыхъ разговорахъ, одинъ хвастаетъ грьхомъ, иной упрекаетъ другаго, третій приглашаетъ къ грьху, недостаетъ только, чтобъ при всемъ народь совершали преступление", яке. як описує Адам Олеаріюс, не тільки що, мало деколи місце, але й не вважалося в очах московського суспільства ніяким аж надто вже аморальним явищем. "Необходимо въ этомъ государствь употребить какія-небудь средства, чтобы поднять стыдливость противъ содоміи, общественную трезвость противъ гнуснаго пьянства, правосудіе противъ чиновниковъ, о которыхъ говорить Исаія: "Начальники твои сообщники воровъ""' (192 - Соловьевъ, С. Исторія Россіи съ древнъйшихъ временъ. Москва, 1862-1879, Т. XIII, стор. 197-199.).

Коли, до цього всього додати ще й те, що московське духовенство не лише своїми духово-моральними прикметами, але також і своєю "грамотністю" "не много возвышалось надъ остальиымъ обществомъ"(193 - Рущенскій, Л. Религіозный бытъ русскихъ по свъденіямъ иностранныхъ писателей XVI и XVII вьковъ. Чтенія въ императорскомъ Обществъ исторіи и древностей россійскихъ. Москва, 1871. кн. III., стор. 170.), то, кінець кінців, вся ця звиродніла "ідилія" московського буття мусіла примусити московських правителів поробити відповідні заходи, щоб вивести Московську державу з такого неймовірного стану. Тому, що Києво-Могилянська Академія, до кінця XVII ст., була не лише єдиною високошкільною інституцією та єдиним найголовнішим промотором культурно-релігійного відродження серед слов'янських народів майже цілого Православного Сходу, але також і єдиним носієм основних здобутків Західньої культури на цілому європейському Сході, то московське правління, вкінці, мусіло звернутися до Києва за наукою.

В результаті чого, як стверджує російський історик Я.Грот, "изъ Кіева, съ середины XVII-го вька, начинается переселеніе литературно-образованныхъ духовныхъ въ Москву", а тим самим і поступова "прививка западно-европейскихъ позна-ній, понятій и словъ къ дикому еще дереву великорусской жизни" (194 - Я.Гротъ, Петръ Велкiй, какъ просвътитель Pocciи. Сборникъ Отделенія Русскаго языка и словесности императорской академіи наукъ. СПБ., - 1872. Т.Х, ч. ІІІ, стор. 15.)

[Б. Корчмарик Духовні впливи Києва на Московщину... -С.76.]"

Академік О.Пипін, член Імператорської Академії Наук і член НТШ, пише: "Кіевская наука была въ Москвъ дъломъ неслыханнымъ и производила различное впечатлъніе, одни отнеслись къ ней съ полпымъ сочувствiемъ и желали отправиться въ самый Кiевь для болъе широкаго образованія; другіе, върные старому обычаю, заподозрили въ ней нъчто зловредное и опасное" "

Московітський проф. Морозов пише: "Петр видел, что московские духовенство в своем образовании стоит неизмеримо ниже киевлян, что великоросам видится только заматерелое грубости чудо, всех ужасных видов ужаснее, нет людей, которые могли бы руководить просвещенным духовенством, заботиться о школах, следить за ходом и результатами преподавания; вот почему, желая поднять уровень образования в этой среде, он необходимо должен был обратиться к киевским ученым."

"Цар Петро І посилав у науку до Київа. В 1698 він наказував патріарсі: "Священники у насъ ставятся, грамотъ мало умъютъ... и для того въ обученіе хотя бы послать 10 человъкъ въ Кіевъ въ школы" (1 - Морозовъ Феофанъ Прокоповичъ, какъ писатель. Спб. 1880, ст.61.)"

Петро Пекарський, історик, член Імперської Академії Наук 1862 р. писав: "При Петре русское образование слагалось из двух стихии - киевской учености... и европейского просвещения", і при цьому "киевская ученость имела перевес, потому что имела за собой право давности; европейское же образование, вследствие причин исторических, усваивалось с трудом" і "не имело в Роccuu замечательных представителей"

Член Петербурзької Академії наук академік Федір Корш писав, що: "малоросійська культура свого часу стояла настільки вище великоруської, що в XVII ст. вчені виписувалися до Москви з України."

І.Огієнко: "Ще в половині XVII віку, р. 1649 українці заклали в Москві першу в Росії організовану школу...

[І. Огієнко Українська культура... -C.70]

Та й не тільки в самій Росії українці заклали школу,— вони їздили учителями майже по всіх слав'янських землях: вони закладали школи в Сербії та Болгарії. Так, р. 1733 ціла партія студентів з Київа їздила в Сербію, закладала там школи і навчала в їх. Через рік митрополіта Сербський писав про цих вчителів-українців, що вони „въ наученіи искусни, нравію доброжительни, и въ наставленіи учениковъ прилежни, тщаливи и охотни" (Н. Петровъ, Акты, Т.1, ч.1, ст.235)

[І. Огієнко Українська культура... -C.99]".

Академік О.Пипін, член Імператорської Академії Наук і член НТШ, пише: "Въ Кіевъ относились къ московскимъ людямъ съ нъкоторымъ пренебреженiемъ, какъ къ людямъ невъжественнымъ, — что и подтверждалось тъмъ фактомъ, что Москва нуждалась въ помощи Кіевлянъ въ тъхъ книжныхъ дълахъ, которыя были тогда ея первостепеннымъ церковнымъ и государственнымъ интересомъ и гдъ у москвичей въ самомъ дълъ недоставало иногда простого знанія грамматики. Такое недоверчивое отношеніе къ московскимъ людямъ мы встрътимъ не только у наиболъе ревностныхъ приверженцевъ кіевской школы, но даже у такого мирнаго чоловіка, какъ Димитрій Ростовскій"

Московітський письменник А.Толстой пише у романі „Петр Первый”: "В Европе посмеялись и скоро забыли о царе варваров, едва было не напугавшем прибалтийские народы, — как призраки, рассеялись его вшивые рати. Карл, отбросивший после Нарвы назад в дикую Московию, где им и надлежало вечно прозябать в исконном невежестве (ибо известна, со слов знаменитых путешественников, бесчестная и низменная природа русских), — король Карл ненадолго сделался героем европейских столиц. В Амстердаме ратуша и биржа украсились флагами в честь нарвской победы; в Париже в лавках книгопродавцев были выставлены две бронзовые медали, — на одной изображалась Слава, венчающая юного шведского короля: «Наконец правое дело торжествует», на другой — бегущий, теряя калмыцкую шапку, царь Петр; в Вене бывший австрийский посол в Москве, Игнатий Гвариент, выдал в свет записки, или дневник своего секретаря Иоганна Георга Корба, где с чрезвычайной живостью описывались смешные и непросвещенные порядки московского государства, а также кровавые казни стрельцов в 98 году."

Професор Казанського Університету К.В.Харлампович пише: «У шкільній ділянці початок нового періоду в історії малоросійського впливу становить передача московської академії під керівництвом місцеблюстителя патріаршого престолу, митр. Стефана Яворського. Ця передача привела до заповнення академії педагогами київського типу, і навіть, на початковому етапі, студентами-малоросами. Дякуючи тому московська академія стала першою і найважливішою цитаделею, з якої велася систематична боротьба київського просвітництва з московською темнотою.

Сюди доставляли сотні молоді не лише з Москви, а часто й із дуже віддалених місцевостей. Звідсіля відряджували вчителів і студентів для організації шкіл в інших містах. Учителі-монахи, що відслужили свій строк, продовжували свою просвітню службу як архиєреї, настоятелі монастирів, проповідники, екзаменатори, законовчителі, місіонери в різних районах Великороси. Це збіднення учительського складу... впродовж довгого часу поповнювалося людьми, що пройшли школи південноруські: київську академію, харківську колегію, чернігівську семинарію. Якщо брали викладачів «із волі» або з інших семинарій, то знов таки — малоросійського походження й освіти, тому, що й там учителі були в більшості «київської марки» (стор. 633).

«...Кількість малоросів, що зайняли вчительські посади в московській академії в 1721 —1762 pp., доходить до 50-ти; а в ході всього досліджуваного періоду — до 95-ох. Упродовж цього періоду ми знаємо не більше 30-ти великоросів (а Смирнов називає 10—12 осіб). Уже ця обставина показує, в чиїх руках було керівництво навчальними справами. Це стане ще яснішим, коли познайомимося зі списками начальників академії — ректорів і префектів. У досинодальному періоді (до 1721 р.) цієї посади досягнув лиш один великорос, Роговський. Потім у ряді префектів бачимо двох великоросів, у списку ректорів також двох" (на всіх 29 префектів і ректорів за час 1721 —1762 pp.) (стор. 665— 666).

Академік О.Пипін, член Імператорської Академії Наук і член НТШ, пише: «Московська Росія ставала все сильнішою державою. А держава потребувала різних технічних знань. І в Москві відчули потребу вчених людей; їх почали викликати з Києва і Греції; а різного роду техніків прийшлося шукати на Заході» (т. II.— С. 302).

«Упродовж XVII-го сторіччя до Москви щораз більше просякають впливи київської і західноруської школи. Ще до Петра в російському житті наполегливо виявлялась потреба нової освіти. І було питання лише в тому, з якого джерела і яким шляхом її візьмуть: був нахил до шляху південно-руського, де під впливами польсько-католицькими довелось би переймати європейську освіченість із других рук» (т. І.—С. 470).

«...У половині XVII-гo віку врешті зрозуміли, що для книжної справи потрібно справжніх учених людей; в себе вдома таких людей не було; їх почали викликати з Києва (т. II.—С. 298). Тим новим елементом, який з кінця XVI-го сторіччя, а особливо впродовж XVII-го ст. втрутився у московську книжність і вкінці запанував над нею, були освіта й література, що розвинулись у Західній Русі та в Києві. Це втручення... - стало зворотним пунктом у розвитку старої російської літератури й підготовчим етапом до того її складу, який настав після петровської реформи» (т. II.— С. 316).

«...Західноруські письменники брались за праці, про які в Москві не думали й для яких московські книжники були просто неспроможні. До таких належали праці» з граматики слов'янської мови..., словники... перший виклад катехізису, історичні твори, церковні повчання, врешті багата література полемічна, що стояла на рівні тієї літератури, яка з боку єзуїтів була скерована проти православ'я (т. II.— С. 318).

«Наприкінці XVII-го віку Москва була переповнена чужинцями: це були греки, «Литовські люди» і «черкаси» [Литовські люди — білоруси, черкаси — українці.] , як помічники в перевірці і публікації книг, як учителі в школах, нарешті якось утворених, як дорадники патріарха, вчителі царських дітей і надворні поети» (т. III.— С. 176).

Московітський історик В. Ключевський: "Західноруський православний монах, освічений у школі латинській або руській, організованій на зразок тамтої, і був першим провідником західної науки, прикликаним до Москви"

Член Академії Наук, історик церкви, Євген Голубинський пише: "Великоросія, частина Русі дуже віддалена від Західної Європи, почала якоюсь мірою роз'єднуватися від цієї останньої з часу Андрія Боголюбського, що від нього розпочинається її історія. А пізніше й цілком зірвала зв'язки з нею і до такого степеню стала країною самозамкненою, що являла собою неначе європейський Китай. Сьогоднішня Малоросія навпаки, не лише ніколи не розривала з Західною Європою, але з тією хвилиною, коли для Великоросії почалось цілковите роз'єднання (навала монголів), вона зблизилась до неї тісніше ніж до того часу (Галицько-Волинське королівство)..."

Московітський етнограф та історик Петро Безсонов, писав (1871) про українські культурні впливи в Росії XVII-гo сторіччя: "Кожен знає, які були вони (малоросійські й білоруські впливи) обильні, сильні й дійові, напр., для Великоросії, а особливо для Москви. Пришельці зайняли тут найвизначніші і найвпливовіші місця від ієрархів до консисторських правлінь ними заснованих, від духовників царської родини до монастирських настоятелів, ректорів, префектів та вчителів ними проектованих шкіл, до кабінетних учених і друкарських експертів, адміністраторів, дяків і секретарів. Майже все піддалось їх реформі, їх непереможному впливові: богословська наука, виправлення священних і богослужебних текстів, друкарство, справи розколу, церковна адміністрація, храмовий, хоровий і домашній спів, ноти, зовнішній вигляд архиєрейських домів, стиль їх життя, екіпажі, одяг служби, напр., дяків, вигляд і стан шкіл, ме- тоди й предмети, навчання, уклад бібліотек, правопис, вимова усна й читана (церковне м'яке г замість твердого), громадські забави й видовища і т. д. і т. д."

Професор Казанського університету Олександр Архангельський пише:"Собственныя литературный силы Москвы на первыхъ порахъ крайне не- значительны,—вeрнее сказать, ихъ совсемъ нетъ: и въ области литературы до самаго конца XV века Москва живетъ чужимъ добромъ... не только в XIV, но и въ XV вв., въ отношеніи литературномъ Москва несравненно ниже Кіева XII-гo века"

Едвард Л. Кинан в статті "Проблема Московії" пише: "Хотя эти попытки разительны на фоне прошлого, они кажутся "наивными" или "примитивными" в сравнении даже с ранними средневековыми европейскими историческими трудами. Причина ясна. Московские историки конца XVI в. работали в узких рамках национальных форм, даже более провинциальных, чем, к примеру, ранние норманнские историки. Контекст их исторического опыта был ограничен одним историческим событием - подъемом новой нации, активной новой династии... Их авторы ясно видят один центральный и национальный исторический процесс - превращение их маленького лесного княжества в огромную империю. Верно, конечно, что они копируют тексты киевских и новгородских летописей, и они знают историю упадка и гибели этих двух империй - но это отдаленные события, и они не затрагивают глубоко их сознание... Есть и вторая причина относительно наивной и неизощренной природы московского исторического описания: если оставить в стороне библейские примеры и рассказы о падении Константинополя (что помещалось в весьма ограниченном контексте), московские историки не читали истории других народов или же книг, которые заставили бы их размышлять над загадочной природой сил, определяющих дела людей и империй…"

Професор Казанського університету Олександр Архангельський пише: "Південнозахідна (київська) література, що створилася в кінці XVII-гo і на початку XVIII-го сторіччя, стояла незрівняно вище московського письменства. «Схоластика», яка була в основах західноруської вчености,— все-таки містила в собі зародки знання, тих чи тих наукових пізнань; і не лише служила як гімнастика розуму, але й давала йому певний корм, значно розширювала розумові горизонти. Крім того, тут, в південно-західній Русі, не було тієї нетерпимости, яка так швидко і так різко почала давати себе взнаки в московському середовищі..."

Професор Гейдельберзького університету Дмитро Чижевський, славіст, світовий авторитет у питаннях слов'янознавства, пише: "Вплив української літератури на російську в XVII-му стор. величезний та дуже значний ще у XVIII-му. Ми вже згадували неодного українця (напр., проповідники), що працював у Росії. Та через українське посередництво проходили часто в Росію і твори західної та польської літератури, напр., повісті (щоправда, якраз в повісті росіяни в часи барокко дали дещо своєрідне). Але українці принесли до Росії взагалі вперше певні літературні гатунки, напр., вірші і драму; представник київської школи (білорус) Симеон Полоцький оживив зовсім уже завмерлу російську проповідь — та його наступники були здебільша українці.

Дуже визначна була роль українців у російській науковій літературі, хоч твори (богословські) українців і зустрічалися нераз із заборонами та переслідуваннями. Цікаво, що навіть богословська література «старовірів» складається великою мірою з українських творів. В цілому російська література XVII-го віку виглядає в певний час на якийсь «філіал» української літератури. Дуже великий, хоч менш помітний, вплив українців на російську літературу XVIII-гo сторіччя: один з її основоположників А. Кантемір — у традиції українського силабічного віршу; вплив українського віршу сильний (тим більше, що «вірш» живе в Москві ще досить довго паралельно з новими тонічними «стихами»).

Кількість перекладачів-українців (серед них Гр. ПолеТика) велика, велика й кількість наукових письменників-українців, що вироблюють чималою мірою російську термінологію. Українські поети, що пишуть по-російськи, запроваджують до російської літератури почасти в нових формах традиційні мотиви української лірики... Українець, де в чому споріднений зі своїм земляком Сковородою, Семен Гама- лія грає головну роль в розвитку російської містики XVIII-ro стор. Ще більший вплив ортодоксального Паїсія Величковського"

Московітський академик Ф. Ів. Буслаев писав: "Какъ литература, московская во второй половинъ XVII въка была подъ сильнъйшимъ вліяніемъ южно-русской, изъ которой она вносила въ съверо-восточную Русь западныя идеи, такъ и живопись московская той эпохи, безъ, сомнънiя, многими успехами обязана мастерамъ южно-русскимъ, произведеніями которыхъ были украшены какъ рукописи, такъ, и старопечатныя книги"

Московітський літературознавець, Ігор Єрьомін, пише (1966): "Найважливішою подією в літературі... в цю Добу (на межі XVII—XVIII сторіч) було утворення так званого «барокко». В Росії сліди цього літературного напрямку чітко виявляються, починаючи з 60-их років XVI 1-го сторіччя, передовсім під пером осівших тут вихідців з України і Білорусії, колишніх вихованців Києво-Могилянської колегії. На Україні цей напрямок дожив до кінця XVIII-го сторіччя. В Росії проіснував порівняно недовго... В історії російської літературної мови «барокко» відіграло дуже важливу роль. Під безпосереднім впливом цього літературного напрямку виробляється в цю добу той особливий ізвод книжної, слов'янської, чи як її тоді називали «словенської» мови, яку російська література XVI 1-го сторіччя передала у спадок літературі XVIII-гo стор."

Професор Гейдельберзького університету Дмитро Чижевський, славіст, світовий авторитет у питаннях слов'янознавства, пише: "Певне наближення до російської мови відбувається у XVIII-му стор:, але це є наближення... російської мови до української: кількості українців серед перекладачів (уже в XVII-му стор.) в урядах, на духовних посадах, а пізніше в університетах була така значна, що українські елементи в великій кількості увійшли до російської канцелярійної, судової, шкільної мови, нарешті до наукової термінології"

Про вплив київської богословії на московську в XVII-му сторіччі пише московітський теолог Тарасій Курганський 1903-го року:

"У XVI-му сторіччі Російська помісна Церква перший, і здається, єдиний раз почула могутній відгомін вселенської богословії святих отців, а в наступному сторіччі київські схоластики започаткували шкільну богословську науку. Обидва ці явища, викликані особливими історичними обставинами, мали цілковито різну долю. Київська богословія швидко проникла до Москви; тут її зустріли неприязно і з підозрою, але вона дістала сильну підтримку в особі шанувальника Заходу, царя Петра І. І за його співпрацею поширилася на всю Росію і заволоділа духовною школою, що була заснована в XVIII-му сторіччі; і тут з невеликими змінами втримується досі». «Цілковито іншої долі зазнала богословія московська» [-С. 5.]

«Наслідком вирішальних історичних випадковостей західноруське церковне життя підпадало впливам латинської Церкви, затьмареної духом єресі. (А проте) православ'я єпископів західноруських областей було завжди вище сумнівів» [-С.55.]

«Київські богослови XVII-ro сторіччя, перенісши на грунт російської духовної школи католицькі системи богословії і схоластичний метод мислення, були першими; хто познайомив російських християн з ученням про сім таїнств... У XVI-му сторіччі російська Церква нічого не знала про сім святих таїнств" [-С.177.]

Московітський філософ Федотов: "С XVII века начинается сильное и плодотворное влияние України на русскую культуру, особенно церковную, (преобладание украинцев в русской Церкви чувствуется до XIX века). Наша школа XVII-XVIII вв.. наш литературный язык более киевского, чем московского происхождения..."

"Німецьку одіж ще до Петра на Москву занесли українці. Так, літопис Самовидця росказує, що за царя Федора Олексіевича „одежу московскую отменено, але по нашому носити позволилъ" (4 - Лътопись Самовидца, Київ, 1878 р. ст. 152.). А в другому місці про теж саме читаємо в літопису, що цар Федор „одежу малороссійскую всликороссіянамъ повелълъ-казалъ носить” (Сборникъ лътописей, относящихся къ исторіи Южной и Западной Руси, К. 1868 р. ст. 32.). А. Двинський літописця пише, що р. 1679 зза моря на кораблях приїхали „къ Архангельскому городу выходцы изъ Турскія земли полоненые люди: Якимъ малоросыянинъ да Константинъ украинецъ, оба въ нъмецкомъ платьъ" (3 - Титовъ, Лътопись Двинская, M. 188P р, ст. 41.)"

Московітський історик Д. С. Лихачев: (як візантійська культура) "вступила на Русь через посередництво Болгарії... так і бароко вступило на російський ґрунт через посередництво Білорусі й України, де воно теж, як згодом у Росії, було засвоєне без передуючої йому "нормальної" стадії Ренесансу. Росія засвоїла бароко в "адаптованому", "полегшеному" Україною і Білоруссю вигляді"

"Необхідно тут згадати, що на схилку ХVIIIст. серед західних інтелектуалів і письменників різко змінилося ставлення до Російської імперії та її суспільно-політичного ладу. Розвіюються ілюзії щодо "освіченого абсолютизму" російських самодержців, мовкнуть голоси оспівувачів "північної Семіраміди" та її правління, натомість приходить усвідомлення того, що був то політичний блеф, яким маскувалася неприглядна дійсність кріпосницької деспотії. Особливо гострому осуду піддасться тепер кріпосне рабство, на якому базувався соціально-політичний лад "імперії царів". Водночас зростає симпатія до народів, поневолених царизмом, та співчуття до їхньої боротьби за національне визволення, яке західні просвітники тісно пов'язували з визволенням від кріпосного рабства. Не буде перебільшенням сказати, що увагу західних просвітників у цьому плані приваблювала передусім Україна з її волелюбними козацькими традиціями і безвідрадною сучасністю поневоленої і покріпаченої країни."

Французький і німецький історик XVIII ст. Жан Бенуа Шерер у „Систематизований історії комерції в Росії” пише, що Києво-Могилянська академія - "Це вона, здавна і майже до правління теперішньої імператриці (тобто Катерини II) безперервно забезпечувала потребу в освічених людях, які ставали окрасою церковної ієрархії, з них же складалася й більшість професорів, які навчали мов у Московському університеті після його заснування"

Ц.Майнерс в праці "Порівняння давньої і нової Росії" в кінці ХVIII ст. писав про стан культури й освіти в Україні: "Київські ченці постійно підтримували певний рівень теологічних знань, які в решті Росії майже повністю занепали. Україна вже тривалий час постачає для всієї Росії освічене духівництво, а нині постачає й кращих музикантів і співців. Нарешті, всі мандрівники засвідчують, що здібність сприймати й швидко засвоювати знання, так само як винахідливість у різних ускладненнях, яка дивує в усіх русів, у козаків проявляється в найвищій мірі"

Яскрава характеристика російської інтелігенції у XVIII и XIX ст.ст. дав московітський проф. Ключєвський: "Русский человек старался стать своим между чужими, а только становился чужим между своими. В Европе в нас видели переодетого по-европейски татарина, а в глазах своих он казался переодетым французом"

"Свого часу ще Михайло Драгоманов підкреслював ([274], стор.70), що "найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до XVIII в. була більше зв'язана зі Західною Европою, і хоч з проволокою (завдяки Татарам), та все ж йшла разом зі Західною Европою в суспільному і культурному процесі". А під сучасну пору, як наголошує відомий діаспорний дослідник історії України Іван Лисяк-Рудницький ([275]. стор. 2). "більшість істориків згідна з тим, що Московщину-Росію 14-17 століть не слід уважати за європейську по своїй суті країну. Загальновідомо, що "європеїзація", чи пак "окциденталізація", Росії наступила щойно внаслідок реформ Петра І. Але навіть багато російських мислителів вважали цю європеїзацію проблематичною [оскільки, за Г. Федотовим, татарська стихія "изнутри" оволоділа душею Московії, "проникала в плоть и кровь" і в результаті ця душа" "как встарь,.. открыта Востоку", себто повернута до Азії. Декотрі відомі сучасні автори у московських виданнях, взагалі відмовляють росіянам у належності до слов'ян [276]: "Помилуй Бог, да какие же русские славяне? Это только принято так говорить для красного словца. Славяне - это Европа. А самые умные головы (евразийцы) твердо говорят, что хотя и не полностью Азия, но и никакая не Европа. Даже русские "патриоты", наиболее толковые, как В. В. Кожинов, и те заявляют: "Я вообще не думаю, что русский народ является по своей внутренней сути собственно "славянским". Даже с точки зрения антропологической, в нем очень мало славянского, не говоря уже об исторической судьбе" (дійсно, як наголошував у своїх "Литературных мечтаниях" В. Бєлінський, "заняв формы европеизма", росіянин насправді "сделался только п а р о д и е ю европейца". - М. Л.). Нет, говорить на языке славянской группы - еще не значит быть по духу славянином..."

Брандес Г.: "множество раз (иностранцы) говорили, что они (русские), так сказать, не способствовали развитию цивилизации, а только усвоили культуру других народов"

"Наприкінці XVII ст. заходами українського вченого Епіфанія Словинецького було засновано в Москві першу вищу школу - слов'яно-греко-латинську академію. Брак професури в Москві так гостро відчувався, що тут були раді прийняти на професорські посади навіть студентів Київської Духовної Академії. Першим підручником історії в Московщині був "Синопсис" архимандрита Києво-Печерської Лаври Інокентія Гизеля. Цей підручник перевидано в Росії кілька разів.

Завдяки цій книзі учні російських шкіл краще знали історію України, ніж Московщини, але не зважаючи на такий зміст підручника, його не вдалося нічим замінити аж до кінця XVIII ст. Так само підручною книгою, широко вживаною в Москві, стала граматика українця Мелетія Смотрицького, написана для українських шкіл, але без змін передрукована багато разів у Москві, де вона правила за єдине джерело граматичних знань аж до 1755 року.

Ломоносов, складаючи першу граматику російської мови, був під таким величезним впливом Смотрицького, що запозичив з його граматики дуже багато граматичних термінів. Ряд правописних норм, засвоєних в Московщині під впливом Смотрицького ще в XVII ст., збереглися в російському правописі до останнього часу. "Как литература московская, - пише російський академік Ф. Ів. Буслаєв, - во второй половине XVII века была под сильнейшим влиянием южнорусской (тобто української - наша прим.), из которой она вносила в северовосточную Русь западные идеи, так и живопись московская той эпохи, без сомнения, много обязана мастерам южнорусским, произведениями которых были украшены как рукописи, так и старопечатные книги."

Із усього сказаного бачимо, що українці в XVII-XVIII вв. виявили свої більші культуро-творчі здатності, ніж москалі. Російська культура тих часів не створила ніяких особливо видатних цінностей і розвивалася з допомогою української. Для того, щоб перевищити українську культуру, російській потрібна була поліційна підтримка царату, а за совєтських часі апарату НКВД. Душачи українську культуру, не даючи їй змоги нормально розвиватись, росіяни проте в ХІХ-ХХ ст. не довели своїх культуротворчих здібностей. Щоправда в нинішніх часах поняття російської культури охоплює багато справді визначних творів. Зокрема це треба сказати про російську клясичну літературу, що її цінність є загально визнаною і в Західній Европі. Але впадає в око те, що найвидатнішими творцями т. зв. російської культури XIX в. були переважно або люди неросійської крови, або мішанці.

В жилах Пушкіна текла муринська (негрська) кров; предки Лєрмонтова були шотляндці; татарсько-тюркської крови були Жуковський, Огарьов, Тургенев, німецької - поет Дельвіґ, складач найбільшого словника російської народньої мови Володимир Даль, автор "Былого и Дум" Герцен; нарешті, такі велетні російської літератури, як Толстой і Салтиков-Щедрін, теж мали в своїх жилах німецьку кров; походженням з французів був автор "Антона-Горемыки" Григорович; з поляків - творець комедії "Горе от ума" Грибоедов, один з найвидатніших поетів з плеяди Пушкіна, Баратинський, автор "Записок врача" Вересаев; з литовського роду походив славетний російський критик і публіцист Писарев.

Дуже багато культурнотворчих сил в ХІХ-ХХ вв. дала Росії Україна. Українського походження були письменники Гоголь, Короленко, Потапенко, Мордовцев, актор Щепкін, великі художники Репін, Судковський, учені проф. Мечніков, проф. Бодянський, проф. Потебня, проф. Ковалевський. Цей список можна було б продовжити дуже багатьма іменами з різних фахів. Але що ж в такому разі залишається від культурнотворчих здібностей москвинів? Можна сміливо твердити, що в своїх найвищих досягнен нях російська культура не є утвором росіян і українці своїми культуротворчими здібностями е расою порівняно вищого типу."

Українці "... були фундаторами та викладачами першого російського вищого навчального закладу — Слов'яно-греко-латинської академії, яку створили на зразок Києво-Могилянської академії. Вони ж заклали основи російської педагогіки. В результаті освічена московська молодь наприкінці XVII ст. заговорила українською. Вся російська орфографія виросла з "Граматики" 1619 p. українця Мелетія Смотрицького. З кінця XVII до початку XIX ст.ст. в Росії вивчали історію за підручником киянина І.Гізеля.

Біля джерел великої російської літератури стояв українець Ф.Прокопович, а музики — М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель. Українці створили московський театр та драматичну російську літературу XVIII ст. Важко переоцінити їх вплив на постання російського малярства. Росіянин професор П.А.Безсонов писав про український вплив на формування культури Російської імперії: "Пришельцы (малороссы) заняли здесь (в Великороссии) самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и типографских ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подверглось их реформам, по крайности неотразимому влиянию..." (Огієнко, 1918, с.109).

Ще за княжих часів українці брали участь у розвитку культури Московської держави. Мало кому відомо, що гордість російського малярства XIV— XV ст.ст. Андрій Рубльов, на думку М.Ю.Брайчевського, народився на Волині, а вчився у Києві. Письменник'Ф.Достоєвський походить із сім'ї поліського священика. Філософ В.Соловйов вийшов з роду Сковороди. Українцями були такі видатні діячі російської культури, як В.Короленко, О.Толстой, М.Гнєдич, В.Гаршин. Українцем був і А.Чехов. І це усвідомлював не тільки сам письменник, а й його сучасники. Всі ці відомі літератори значною мірою належать Україні, не тільки за походженням, а й за українською специфікою їх творчої спадщини.

З українського роду Лермонтів з містечка Переволочна на Полтавщині походить і великий російський поет. Українське коріння мали видатні поети Ганна Ахматова (Горенко) та Максиміліян Волошин (Корніенко). До слави російського малярства" традиційно зараховують цілу плеяду видатних художників-українців: Д.Левицький, М.Врубель, В.Боровиковський, І.Рєпін, М.Ге, В.Маков- ський, брати Мясоєдови, М.Малевич та багато інших. Українцями були знамениті композитор П.Чайковський, актор М.Щепкін, співаки Л.Собінов, І.Козловський, скульптор І.Мартос. Навіть відомий російський флотоводець адмірал С.Нахімов пишався своїм походженням з українського роду запорозького старшини Нахімовського. Незліченна когорта вчених-українців безпідставно зарахована імперською ідеологією до числа геніальних росіян. Маються на увазі В.Вернадський, С.Ковалевська, М.Миклухо-Маклай, М.Пржевальський І.Грабар, К.Ушинський, С.Корольов та багато інших..."

Московітський філософ Федотов Г.: «Мировоззрение русского человека упростилось до крайности; даже по сравнению со средневековьем – москвич примитивен. Он не рассуждает, он принимает на веру несколько догматов, на которых держится его нравственная и общественная жизнь… Новый советский человек не столько вылеплен в марксистской школе, насколько вылез на свет Божий из Московского царства».

"А ні оден народ не знає такого тернистого шляху, якого зазнали українці. Ми завше несли на Москву свою культуру, свою науку, несли з щирим серцем освічених людей, а сама Москва тільки й марила, що про русифікацію. Вона завше дивилась на нас оком дужчого силою, дивилась, як на завойований народ. Культуру нашу віками брали, охоче приймали й самих нас, проте завше тільки й марили, аби й нас зробити своїми рабами, аби звести нашу мову, аби звести всі притаманні одміни наші, щоб не було видно, звідки береться культура на Москві, щоб показати, що українці—той же само московський народ, а мова наша—тілько наріччя їхньої..."

Зародження і розвиток грошової системи Московії з XIV - до кінця XVII ст.

Московські (1) та суздальські (2) срібні монети XIV—XV ст.ст. з татарськими написами

Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інститут українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише:

"У XI - XII ст.ст. основною монетою України-Русі був західноєвропейський срібний динарій (Рис. 21), в XIII - XIV ст.ст. - празький грош. У XV - на початку XVIII ст.ст. основу грошового обігу України становили талери та соліди західне- та центральноєвропейського карбування. Грошовий обіг Московської держави, від моменту зародження і до грошової реформи Петра І, характеризувався тісним зв'язком з монетною системою Золотої Орди. Так, у XIV - XV ст.ст. на Верхній Волзі поширилась золотоординська (джуджицька) монета. З XIV і до початку XVIII ст.ст. Москва та інші міста Ростово-Суздальської землі карбували власну монету за татарською технологією та взірцями Золотої Орди"

Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації. -К:"Бібліотека Українця", 1997. - С.155

"Грошову систему також запозичено з Орди. Це стосується як основних номіналів грошей (деньга, алтин та ін.), так і способів карбування монети. За золотоординською технологією в Москві карбували гроші з XIV ст. до 1699 р., коли Петро 1 європеїзував грошову систему імперії (мал.86).

У Європі монети карбували на попередньо вирізаних зі срібного листа кругляках. Татари ж спочатку різали товстий срібний дріт на короткі циліндрики, які розплющували штампами з відповідними зображеннями та написами.

Тому татарські та московські срібні монети мають не круглу, як у Європі, форму, а характерні овальні обриси аж до XVIII ст.".

Залізняк Л.Л. Первісна історія України: Навч. посібник.- К.: Вища шк.,1999. -С.209.

Чл.-корр. АН СССР А. А. Ильин пише: "ВСЕ РУССКИЕ (цебто московітські - наша прим.) МОНЕТЫ, чеканенные в конце XIV века, чеканены ОТ ИМЕНИ ХАНА ЗОЛОТОЙ ОРДЫ".

Ильин А.А. Классификация русских удельных монет. Вып.1. - Л.: Государственний Эрмитаж, 1940. -С.33.

Московітський історик Чертков А.Д.: "Князь Щербатов в 1780 году делил Русские (цебто московітські - наша прим.) монеты: А) на незнаемые без надписи, В) на незнаемые с Татарскою надписью, С) на незнаемые с Татарскою и Русскою (цебто московітською - наша прим.) надписями, D) на незнаемые с одною Русскою (цебто московітську - наша прим.), Е) на знаемые... К сожалению, весьма мало НАСТОЯЩИХ Арабских надписей: большая часть их не иное что, как ПОДРАЖАНИЕ ТАТАРСКИМ МОНЕТАМ... При всем старании ориенталиста ПРОЧЕСТЬ ИХ НЕВОЗМОЖНО"

Чертков А.Д. Описание древних русских монет. - М.: типогр. Селивановского, 1834. -C.VIII.

Московітський історик Спасский И.Г.: "даже на некоторых монетах Ивана III, чеканившихся в то время, когда о каком бы то ни было вмешательстве в русское денежное дело И РЕЧИ БЫТЬ НЕ МОГЛО, встречаются татарские надписи: "Это денга московская", "Ибан" (Иван)"

Спасский И.Г. Русская монетная система. - Л.: Аврора, 1970. -С.96.

Московітський історик Чертков А.Д. пише: "На монете Иоанна Грозного при русской (цебто московітської - наша прим.) надписи видим и АРАБСКУЮ, означающую его имя ИБАН"

Чертков А.Д. Описание древних русских монет. - М.: типогр. Селивановского, 1834. -С.59.

Московітський історик Спасский И.Г.: "Татарские надписи при их подражательном характере немного дают для точного определения монет, так как В КАЧЕСТВЕ ОБРАЗЦОВ ДЛЯ КОПИРОВАНИЯ БРАЛИСЬ ЛЮБЫЕ ТАТАРСКИЕ МОНЕТЫ БЕЗ РАЗБОРА, ЧАСТО СТАРЫЕ, С ИМЕНЕМ ДАВНО УМЕРШЕГО ХАНА"

Спасский И.Г. Русская монетная система. - Л.: Аврора, 1970. -С.97.

Монета с надписью в центре СУЛТАН СПРАВЕДЛИВЫЙ ДЖАНИ- БЕК, и на той же стороне

по коугу — КНЯЗЯ ВАСИЛИЯ ДМ

Федоров-Давыдов Г.А. Монети нижегородского княжества. - М.: изд-во МГУ, 1981. -С.61-63.

Московітський історик Чертков А.Д. пише: "На монетах Вел. Кн. Василия Димитриевича и отца его (ДИМИТРИЯ ДОНСКОГО) Г. Френом прочтено: "СУЛТАН ТОКТАМЫШ ХАН, да продлится его жизнь"... татарская печать (цей знак - наша прим.)... самый обыкновенный на монетах ханов Золотой Орды, встречается ВЕСЬМА ЧАСТО НА РУССКИХ (цебто московітських - наша прим.) ДЕНЬГАХ XIV века, особенно Вел. Кн. Василия Дмитриевича и его братьев"

Чертков А.Д. Описание древних русских монет. - М.: типогр. Селивановского, 1834. -С.6.

Московітський історик Потин В.М.: "НАЗВАНИЕ АЛТЫН ЗАИМСТВОВАНО ИЗ ТАТАРСКОГО, на котором этим словом обозначался счетный ЗОЛОТОЙ ДИНАР... ПЕРВОЕ УПОМИНАНИЕ ОБ АЛТЫНЕ в русских источниках известно по договору 1375 года великого князя Московского Дмитрия Ивановича с Тверским князем Михаилом Александровичем, ОДНОВРЕМЕННО С ВОЗОБНОВЛЕНИЕМ РУССКОЙ ЧЕКАНКИ И ПОЯВЛЕНИЕМ ДЕНГИ... НЕТ СОМНЕНИЯ В РОДСТВЕ ДРЕВНЕТАТАРСКОГО ДЕНКЕ... И РУССКОЙ(цебто московітської - наша прим.) ДЕНГИ (написание ДЕНЬГА появилось лишь с конца XVIII века)... Таким образом, АЛТЫН (КАК И ДЕНГА) БЫЛ ПЕРЕНЕСЕН ИЗ ТАТАРСКИХ ДЕНЕЖНЫХ ТЕРМИНОВ"

Потин В.М. Монеты. Клады. Коллекции. - Спб.: Искусство-СПБ, 1993. -C.158.

Московітський історик Спасский И.Г.: "НАДПИСИ НЕКОТОРЫХ МОНЕТ ДО СИХ ПОР СТАВЯТ В ТУПИК; так, на МНОГИХ монетах Василия Дмитриевича рядом с изображением воина находится ВПОЛНЕ ЧЕТКАЯ, НО НЕПОНЯТНАЯ НАДПИСЬ "РАРАЙ"... Много догадок, иногда очень забавных, было высказано, прежде чем удалось найти удовлетворительное чтение необычной предостерегающей надписи на одном типе ранних тверских монет: "СТОРОЖА НА БЕЗУМНА ЧЕЛОВЕКА"... С нею как бы перекликается... такая же необычная надпись на московской денге Василия Темного: "ОСТАВИТЕ БЕЗУМИЕ И ЖИВИ БУДЕТЕ"... Довольно четкая ТАРАБАРСКАЯ надпись

ДОКОВОВОМОВОВОДОЗОРМ

находится на известном ТИПЕ монет времени Ивана III или Василия Ивановича (Спасский И.Г...-C.98)... Особенно ПОРАЖАЮТ ВООБРАЖЕНИЕ некоторые тверские монеты: на них изображены какие-то двуногие существа с хвостами и рогами, вполне в духе народных представлений о чертях"(Спасский И.Г...-C.99) (і це обличчя офіціальної національної "денги"? - наша прим.)

Спасский И.Г. Русская монетная система. - Л.: Аврора, 1970. -C.98-99.

Московітський історик Потин В.М.: "Однако населению Восточной Европы изображение двуглавого орла было знакомо уже в XIV веке: ОНО ПОМЕЩАЛОСЬ, например, НА ДЖУЧИДСКИХ МОНЕТАХ ДЖАНИБЕК-ХАНА (1339-1357) и анонимного чекана, датируемого 1358-1380 годами... ПОКА НЕВОЗМОЖНО СВЯЗАТЬ ЧЕКАН ЗОЛОТОЙ ОРДЫ С ДВУГЛАВЫМ ОРЛОМ С ТАКИМ ЖЕ РУССКИМ(цебто московітським - наша прим.) ЧЕКАНОМ - МЕЖДУ НИМИ СУЩЕСТВУЕТ РАЗРЫВ В ЦЕЛОЕ СТОЛЕТИЕ... Время Джанибека было периодом расцвета денежного обращения в Золотой Орде, и косвенным указанием на это служит популярность монет Джанибека в обращении в течение очень долгого времени после его смерти... ИЗОБРАЖЕНИЕ ДВУГЛАВОГО ОРЛА КАК У ДЖУЧИДОВ, ТАК И В РУССКИХ(цебто московітських - наша прим.) КНЯЖЕСТВАХ характерно для медных монет."

Потин В.М. Монеты. Клады. Коллекции. - Спб.: Искусство-СПБ, 1993. -C.54.

Московія очима Європи

"Подаємо гравюру 1650р... де Україна фігурує, як держава, під іменем України, нарівні з іншими Европейськилти державами. В "Зап. Чина св. Василя Вел." (т. VІ, в. 1-2, 1935, с. 326) . О. Переяславський помістив політичну гравюру-щарж, знайдену ним в картогр. від. Берлінської Державної Бібл. Гравюру зробив невідомий Голланд. майстер в XVІІ стол. На ній політичний стан 1650 року і з. деякими .змінами її можна було б сьогодня прийняти за сатиру на нинішню Лігу Націй. Надруковано її було в Голландськім місті Delfft При гравюрі надруковано зміст її німецькими віршами середини XVII стол. Заголовок на гравюрі в перекладі, такий: "Загранично - Європейське або Французько-голландське державне зібрання". В нім фігурує разом з іншими державами і Україна... На гравюрі, яку ми тут передруковувмо, oфігурує 10 держав, з яких 9 в постатях людей, а одна в постаті, пса, що мав собою уявляти Турцію XVII в. Держави понумеровані.

Число 1 - Франція, 2 - Голландія, 3 - Іспанія, з орлом - Німеччина, 5 - Швеція, красуня - Іспанія. Одні з них сидять, другі стоять за столом і грають в карти. На столі карти і купа золота. Гарна іспанка з дорогими перлами на шиї й руках розглядав карти. З тексту видно, що вони для поживи знову хотять підняти війну на морі і на суші і вхопитися за скрівавлену зброю. Це Європейське зібрання. Франція каже: Підніміться, вояки! Тепер починається гра війни! Голландія мій противник, я хочу взяти її добре в руки. Голландія! Готуйся до бою! На це Голландія відповідав: Я ще не боюся. Я ще нічого не загубила й не загублю і буду воювати. Іспанія буде держати зо мною чи в побіді, чи в поражці. - Німеччина каже до Швеції: Ми двое будемо держати разом, щоб цим досягти миру. Англія хоче й обіцяв допомогти Франції. Завважимо, що Іспанія і Голландія в XVII столітті були найбагатіші.

Як видно, по тому, що на столі, у всіх жадоба до поживи коштами сусідів і до багатства. На гравюрі з правого боку ч. 7 - Польща. 8 - Московія, 9 - Україна і 10 - пес - це Турція XVII в. Польща сидить сумна, замислена, пригнічена й зажурена. В 1650 p. її стан був тяжким в Європі. Позад неї стоїть Україна в постаті Козака, який держить в руці меч і ним погрожує їй, дивиться гнівно на неї і в поготівлі накинутися. В тексті читаємо: Козак повний намислу, його серце хоче розірватися од гніву на Польщу, він знову витягав відточену шаблю й загрожує, що виріже у Поляків і дітей в колисці. За козаком суне по слідах Татарин, повний дикого звірства, й здалека чути його дикий і хижиий крик, рев. Україна, чуючи його, трівожиться. Польща в страху, бо внутрішні сварки й роздори панують і вона не може справитися, з ними та ще й Турецький пес весь час загрожує нападом, убивствами і грабунками та пожежами. Польща каже: Хочуть мене обезчестити і Москва допомагає цьому вірно.

Тіпічна фігура Москви під ч. 8 різко відріжняється від усіх інших. Всі мають вигляд європейців, а фізіономія і одяг та вираз лиця Москвина чисто азіатські - тут Москва - чистий азіат, фізіономія з борідкою, рот скривлений, хитра і лукава. Москва нацьковує пса (Турцію) на Європу й каже: Я хочу роздмухати огонь, щоб запалити Європу (в тексті: Ich will das Feuer schuren. Про Козака під ч. 9 в тексті написано :Sein Herz im Leib will sidh ruhren. Українську державу в тексті названо: Die Ucraine - Україна. (Die Ucraine zitternd bebt.). На гравюрі Україну виставлено в Європі нарівні з іншими державами, як європейську державу і члена Європейського зібрання держав. Ми звертаємо увагу на, те, що тут вказане національне й державне імя "Україна" в 1650 році й за кордонами, в чужих краях і для чужих держав. Це назва й політична. Звертаємо увагу й на те, що і фігурою, і обличчям,і одягом Московія в очах Європейців цілком відріжнена від України."

С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. -Бескид Дрогобич, 1992 р. -С.220-221.

Директор міністерства закордонних справ Франції Ледрану (1734 p.) в "Мемуарі про московинів і лігу імператора з цим народом" (зберігається в архіві французького міністерства закордонних справ - Меmoires et documents. Russie, vol. III). про Україну пише так: "Росію можна ще значно турбувати Україною. Козаки, мешканці України, є нація незадоволена, відважна й численна, що віддавна стогне під ярмом росіян. Пан Апостол, вождь козаків, помер недавно... Україна, що вони її заселяють, є одна з наяродючіших країн у світі. Козаки мають армію в сто тисяч піхоти. Україна є осередком, де схрещуються шляхи з Трансільванії, Відня, Копенгагена. Вона являє собою заслону проти варварів-росіян, татар і турків. Козаки самі е здатні не тільки стримати росіян, а й відкинути їх до кордонів між Україною й Московщиною"

Французький дипломат про Україну (1734) // УіФКЖ. - Париж, 1950. - Зб. 4, -С.276.

"... доклад знаменитого Французського міністера закордонних справ Вержена Королеві в 1760 р. Нарід Український він зве в цім оффіц. докум. Запоріжцями і Народом України (Le peuple (I'Ukraine). Назву "Народом України" - себто Українським він вживав і для часів Батия й Чінгіз-Хана, (1240р.) Він указує, що Український нарід займав тако ж Волинь і Подолію до Буга. Й каже що "Український нарід тепер (1760 р.) уярмлений Русскими", якими називав Москвинів, і пише про них, що вони проводять постійну практику порабоїцення і нищення свобод. Українську н а ц і ю можна вжити проти Москвинів, ця нація цілком і н т е л л і г е н т н а, к у л ь т у р н а, в п р о т и л е ж н і с т ь Р у с с к и м (себто М о с к в и н а м), які є азіатськими варварами, не додержують слов і договорів та нищять свободи. (Архів Франц. Мін-ва Закорд. Справ., з рукоп. Борщака.) звертаємо увагу, що в оффіц. мові французи в 1754 і 1760 р. вживають назву Україна і Український нарід, а Русским його не називають; Москвинів називають то Москвинами, то Русскими, і вяжуть ці дві назви з практикою нищення свобод та з порабощениям вільних народів."

С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. -Бескид Дрогобич, 1992 р. -С.236.

Московітський письменник А.Толстой пише у романі „Петр Первый”: "В Европе посмеялись и скоро забыли о царе варваров, едва было не напугавшем прибалтийские народы, — как призраки, рассеялись его вшивые рати. Карл, отбросивший после Нарвы назад в дикую Московию, где им и надлежало вечно прозябать в исконном невежестве (ибо известна, со слов знаменитых путешественников, бесчестная и низменная природа русских), — король Карл ненадолго сделался героем европейских столиц. В Амстердаме ратуша и биржа украсились флагами в честь нарвской победы; в Париже в лавках книгопродавцев были выставлены две бронзовые медали, — на одной изображалась Слава, венчающая юного шведского короля: «Наконец правое дело торжествует», на другой — бегущий, теряя калмыцкую шапку, царь Петр; в Вене бывший австрийский посол в Москве, Игнатий Гвариент, выдал в свет записки, или дневник своего секретаря Иоганна Георга Корба, где с чрезвычайной живостью описывались смешные и непросвещенные порядки московского государства, а также кровавые казни стрельцов в 98 году."

Толстой А.Н. Собрание сочинений: В 5 т. Т.5. –М.: Терра, 1995. –С.445.

Французський професор де Франс Роберт, знавець Словянських народів, читав лекції і надрукував їх. Він пише, що Українська нація "починається від Кубані і кінчається в Карпатах ... Вона простягається через Буковину аж до Північної Угорщини на комітати Мармарош, Унг і Берег... межує з Волохами й Уграми і є справжніми Європейцями - в протилежність Москвинам, які монгольского походження, а вона походить від адріатичної группи народів".

Le Monde Slave, son passe, son etat present et son ayenir. Paris, 1851. 1. 57-60, 90-93.

Юсто Юлій, посол Данський, був за часів Петра 1 в Московії і в Україні. В щоденнику він пише: "Мешканці Козацької України живуть добре... До церкви ходять з молитовниками, тоді як у Москвинів і бояре неграмотні. Усі люде українські дуже ввічливі, чепурні і держять хати чисто".

М. Аркас, "Історія України", Краків, 1912. -С.260.

Професор Кембріджського університету Данієль Клерк в своїй книзі "Подорож до Росії, Криму й Туреччини" (Лондон 1812 р.) пише: "Хати в Україні чисті, як у Велзі - мандрівникові здається, що він перенісся до Голляндії або до Норвегії. Нарід в Україні нагадує верховинців із Шотляндії. За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом у московського князя"

Данієль Клерк "Подорож до Росії, Криму й Туреччини" Лондон 1812 р.

Посол від Габсбургів Сигизмунд Герберштейн у «Записках про московитські справи»: "«Область эта гораздо холоднеє, чем даже Московия. Народ там был очень обходительный и честный, но ныне является весьма испорченным; вне сомнения, это произошло от московской заразы, которую туда ввезли с собою заезжие московиты». Ось таке цікаве спостереження іноземця, якому не відмовиш у об'єктивності: над Новгородом та новгородцями — та над Москвою і московитами. Не ми говоримо про поширення «московської зарази» у ті часи, а таки іноземний очевидець того поширення, посол від Габсбургів визначає і походження зарази — московська. Він визначає частково і її симптоми, і якщо зараза, то вона й заразна, вона за природою — від московського терору й деспотизму, від нав'язування рабства, бо лише в умовах рабства й може поширюватися зараза, коли вільні новгородці стають невільниками московитів. Здається, начебто ж одїін народ, але ж чи й насправді один, а' чи поміж новгородців не превалював слов'янський елемент, а поміж московитів чи не превалював азіатський елемент? Мабуть, що так, і колись принесені з Київської Русі в Новгород традиції народовладдя мали бути неминуче знищені, вони були активно чужі й ворожі по-азіатськи тиранічній Москві, — і в суті довготривалої агресії Москви щодо Новгорода... Московська оця зараза — тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Росії не мислимий по нинішній день."

Євген Гуцало Ментальність орди: Статті. - К.: Видавничий центр "Просвіта", 1996, -С.23-24.

"На цілковиту відмінність московитів і українців вказувало й чимало ч у ж и н ц і в. Зокрема, згаданий вже данський посол Юст зазначав ([146], стор. 142-147): "...все населення України відзначається великою ввічливістю, вдягаються чисто і чисто утримують доми... Вони у всіх відношеннях чистіші і чепурніші від росіян". Дипломатичний агент французького уряду де ля Невіль (перебував у Москві 5 місяців 1689 р.), що, як наголошує В. Січинський (там же, стор. 128), "скрізь називає землю нашу Україною, тоді як росіян - не інакше як москвинами, а їх землю Московією", у своїх "Записках про Московію" пише: "Московитяни, власне кажучи, справжні варвари, недовірливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбні, жебраки й труси ... Вони до такої степені грубі і не освічені, що без помочі німців, яких у Москві велика сила, не могли б нічого доброго зробити"... (Секретар посольства цісаря Леопольда ІІ) Й. Г. Корб, що перебував у Москві 1698-1699 pp.. зазначаючи у своїй книзі (там же. стор. 125-127). що "серед москалів завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що штука обманювати вважається майже ознакою високого розуму", дає й коротку порівняльну характеристику обох народів. Як на його переконання, то московитяни - "нарід неосвічений, мають вялий і тупий розум", в той час як український "нарід (Козаки) сильний і перевищує Московитів і військовим умінням і хоробрістю". Відомий мандрівник П. Алеппський, який у 1654-56 pp. подорожував Україною, захоплено відзначав у своєму щоденнику ([146], стор. 90-91): "О, яка це благословенна країна! Що за благословенний народ! [Подібні враження висловлював і російський мандрівник М. Всеволожский, який у двотомному описі подорожувань Європою зазначав навіть двома століттями - століттями безжального гноблення і того благословенного краю. й того народу--пізніше ([261]. стор. 11): "Здесь чувствуешь уже совсем иную природу: ты вступил в Малоросию! Народ не тот, черты лица другие, почва земли, местоположения, все принимает другой вид;.. вообще все гостеприимнее..." - М. Л.]" Затим, пробувши майже два роки в Москві, П. Алеппський записав у своїх спогадах, що "життя москалів дуже зв'язане, та ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в'язниці... Бог хай спасе від них (лукавих москалів, що підглядали і про все доносили)".

Михайло Лукінюк Україна - Крим - Росія: сучасне на тлі минулого, або старі міфи і нова реальність взаємин.-К., "Бібліотека Українця", 2000. -С.236-237.

Посол цісаря Леопольда 1 при московському дворі А. Майерберг у своїй книзі, виданій у 1661 році.писав : "Розмова гостей (москалів), як людей не вихованих ніякою школою або освітою, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини. Лайка, захоплення найбільш бридкими ділами, або нахабне хвастання, котре ображає чисте Ім'я інших... Брешуть москалі з неімовірним нахабством і без усякого встиду,.. видаючи брехню за правду".

Січинський В. Чужинці про Україну.-К., 1992. -С.93.

Якої таємний агент Наполеона граф Монгайяр: "Російська держава є держава протиевропейська... вона гнобить, вона загарбує, вона шматує, вона пожирає; не шануючи міжнародного права, прав людства, вона освячує неуцтво, рабство й варварство: кайдани й варварство - ось що вона дає взамін наук і освіти Европи"

Борщак I. Жан Монгайяр, пропагандист Наполеона, про "Російське питання" (1805-1812)// "Україна", ч. 8,1952, Париж.

Данський посол Юст їхав по Україні в супроводі загону російських драгунів, які мали його охороняти як посла дружньої держави, і даремно намагався стримувати їх у грабіжництві й розбоях: "Я вжив, -пише Юст, - немало заходів, щоб утримувати посланих зі мною драгунів від грабувань і бандитизму. Свавілля їх доходило до того, що вони часто погрожували залишити мене, якщо я буду не дозволяти їм робити те, що вони хочуть. За моїми плечами вони грабували всякого стрічного, продавали євреям моїх коней, котрих після отримання грошей знову в них викрадали..."

Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожніх по Україні та інших писань чужинців за десять століть. - К., 1992.

Французькі й голландські газети вміщали інформацію про жахливі царські репресії під промовистими заголовками: "Жахлива різанина", "Плюндрування України", "Ціла Україна купається в крові", "Жінки й діти на вістрі шабель" ..."Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів"

Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. - К. 1991. -С.73.

Михалон Литвин секретар польського короля Сигізмунда II Августа у своїй книзі, виданій у 1615 році "О норовах татар, литовців, і московітів" писав: "…А именно: когда происходит торг, этих несчастных ведут на многолюдную рыночную площадь, группами, построенными наподобие отлетающих журавлей и по десять вместе связанных за шеи, и продают их десятками сразу с аукциона, причем торговец, чтобы повысить цену, громогласно возвещает, [что это] новые невольники, простые, бесхитростные, только что пойманные, из королевского народа, не московского (Moscovitico). Ибо род москвитян (Moschorum), как хитрый и лживый, весьма дешево ценится там на невольничьем рынке… Москвитяне (Mosci) каждую весну из татарской Ногайской орды (orda tartarica Nohaiensis) в обмен на одежду и другие дешевые вещи получают многие тысячи коней, наиболее подходящих для войны… У татар длинные туники без складок и сборок, удобные, легкие для верховой езды и сражения; их белые остроконечные войлочные шапки сделаны не для красоты; их высота и блеск придают толпам [татар] грозный вид и устрашают врагов, хотя почти никто из них не носит шлемов. Этому приему также подражают москвитяне (Mosci)… А москвитяне (Moscovitae) хвалятся тем, что от нас переняли законы Витовта (leges Vitowdinas), которыми мы уже пренебрегаем, а от татар - оружие, одежду и способ , ведения войны без обозов, [без] редкостных яств и напитков… Ведь себя и своих [людей] избавил от этого господства Иван (Johannes), дед того Ивана [сына] Василия, который ныне держит [в руках] кормило власти, обратив народ к трезвости и повсюду запретив кабаки … Впрочем, москвитяне (Mosci), татары и турки, хотя и владеют землями, родящими виноград, однако вина не пьют, но, продавая христианам, получают за него средства на ведение войны. Они убеждены, что исполняют волю божью, если каким-либо способом истребляют христианскую кровь… Прежде москвитяне (Moscovitae) были в таком рабстве у заволжских татар (tartarorum zavolhensium), что князь их [наряду с прочим раболепием] выходил навстречу любому послу императора и ежегодно приходящему в Московию (in Moscoviam) сборщику налогов (census exactori) за стены города и, взяв [его] коня под уздцы, пеший отводил всадника ко двору. И посол сидел на княжеском (ducali) троне, а он сам коленопреклоненно слушал послов. Так что и сегодня заволжские и происшедшие от них перекопские [татары] называют князя москвитян (Moscovum) своим холопом (cholop), то есть мужиком (rusticum)… Пройдя оттуда дальше, они покорили соседний народ ятвягов (jaczvingos), потом роксоланов (roxolanos), или рутенов (ruthenos), над которыми тогда, как и над москвитянами (Moscis), господствовали заволжские татары … Здесь в соборной церкви блаженного Станислава (Stanislai), крытой свинцом с золочеными верхами, украшенной также драгоценными каменьями, вместе со многими золотыми, серебряными сосудами, сгорело и около трехсот старинных знамен, добытых в победах над роксоланами, москвитянами (Moscorum), алеманами (Alеmanorum) и другими народами … Она была владением князей Руссии и Московии..."

Lithuani M. De moribus Tartarorum, Lithvanorum et Moschorum. Fragmenta X. - Basileae, 1615.

Піддячий Посольського приказу Г. Котошихін. який емігрував до Швеції: "пишут они в статейных списках не против того, как говорено (тобто, не так як насправді було говорено), а прекрасно, разумно выславляючи свой разум на обманство,.. чтоб достать у царя себе честь и жалованье большое; и не срамляются того творить... Для чего так творят? Для того: российского государства люди ПРИРОДОЮ СВОЕЮ СПЕСИВЫ и необычные ко всякому д е л у, понеже в государстве своем научения никакого доброго не имеют и не приемлют, кроме спесивства, и безстыдства, и ненависти, и неправды"

Адамович О. Правда про возз'єднання України з Росією в січні-березні 1654 року //"Українська Газета", 20 січня-2лютого1994, Київ.

"Сигизмунд Герберштейн у «Записках про московитські справи» наводить чимало цікавих прикладів, які стосуються батька царя Івана IV. У великого князя Василя III Івановича в улюбленцях ходив Василь Третяк Долматов, один з найнаближеніших його секретарів. Свого улюбленця великий князь призначив послом до цісаря Максиміліана й наказав приготуватися в дорогу. Долматов заявив, що в нього немає грошей на дорогу й на видатки. Його негайно схоплено й відправлено на довічне ув'язнення, де той невдовзі й помер. Великий князь привласнив собі все Долматове майно, рухоме й нерухоме, одержав три тисячі флоринів готівкою, однак ані братам його, ані спадкоємцям не вділив жодної копійки... Іноземні посли приїжджали в Московію з коштовностями — для всіляких насущних потреб, то всі цінності, з якими вони прибували, Василь ІІІ Іванович відбирав у них і відкладав у свою казну, обіцяючи відшкодувати іншими своїми милостями, проте обіцянки залишалися обіцянками... Від Карла П'ятого в Москву повернулися посли — князь Іван Посічень ярославський та секретар Семен. Проводжаючи на батьківщину, іноземці щедро обдарували московських дипломатів — золотим намистом, золотими ланцюгами, іспанськими золотими монета»ми, срібними кубками, золотими та срібними тканинами, золотими германськими монетами — і все це московський государ у послів відібрав для себе, а коли автор «Записок про московські справи» допитувався у послів, чи це правда, то один із них, остерігаючись зрадити свого государя, говорив, що той таки велів принести до себе цісарські дари, проте лише для того, аби подивитися на них, а придворні таку його поведінку мотивували тим, що воля государя є воля божа і хай хоч що зробить государ — те він зробить за волею божою... Москва ж бо постійно ворогувала з Новгородом, і ще в 1477 році московський князь Іван Васильович переміг новгородців на річці Шелоні — і відняв усе майно у архієпископа, городян, купців та іноземців, відправивши до Москви триста повозів із золотом, сріблом, коштовностями, хоча, навівши довідки, С. Герберштейн пересвідчився, що повозів із пограбованою здобиччю відправлено значно більше... Під час поїздки його, іноземного посла, супроводжували служиві люди, які за родом своєї служби повинні були всіляко забезпечувати цю поїздку, проте вони дуже недбало турбувалися про харчування, перешкоджаючи купувати припаси навіть за свої гроші, й тоді посланець династії Габсбургів у Росії пригрозив приставленому до нього приставу розчерепити голову, заявивши, що знає їхній звичай: набирати багато за повелінням государя, й притому на їхнє ім'я, а їм з того не давати нічого... Безцеремонна, обдирлива на всіх рівнях, як ми сказали б тепер, добре знаючи цю обдирливу, котра справіку і є російською церемонією, з невмирущої природи невмирущого менталітету. В цих моїх «записках про московські справи» в даному разі сконцентровано увагу (хоча не можна повністю обняти те, що не обнімається) лише на тотальному понадісторичному злодійстві-воровстві, лише на одній рисі, звичайно ж, ікебана національного характеру складається не з однієї квітки, її гармонійно та достойно витворюють і всі інші квіти — про ці квіти російської вдачі і йдеться у статті академіка Д. Лихачева «Нельзя уйти от самих себя...», не стану їх тут укупі перелічувати. Й коли говоримо про русифікацію, то говоримо про сукупну дію всіх чинників, себто про згубні запахи всієї ікебани. І що неймовірно цікаво у С. Герберштейна! Ні, не про таку русифікацію інших народів та інших земель, результати якої у нас тепер перед очима, хоч і про таку, але на цьому не зупинятимусь..."

Євген Гуцало Ментальність орди: Статті. - К.: Видавничий центр "Просвіта", 1996, -С.22-23.

ДАЛІ >

Назад