Московітський письменник А.Герцен писав: "Мы довольны тем, что в наших жилах течет финская и монгольская кровь, это ставит нас в родственные, братские отношения с теми расами-париями, о которых человеколюбивая демократия Европы не может упомянуть без презрения и оскраблений"

Д-р Б. Стебельський у статті "До питання про формацію українського народу і його культури" пише:

"Цікаві ствердження робить московський антрополог Валерій Алексеев у своїй праці "Походження народів Східньої Европи". Він зробив поміри черепів представників літописних слов'янських племен Київської Руси і порівняв їх виміри із сучасними. Виявляється, що різниці поміж черепами слов'ян кривичів і в'ятичів, порівнюючи до сучасних москалів, дуже виразні чи великі; менші різниці поміж вимірами черепів сучасних білорусів і племен їх походження - дреговичів і радимичів, та немає ніяких змін за тисячу літ поміж населенням сучасної України та племенами полян, сіверян і деревлян, не згадуючи інших на заході і півдні України.

Алексеев твердить, що московський нарід дістав найбільшу домішку монголоїдної раси через асиміляцію угро-фінів, що прийшли в Европу з Азії і частинно увібрали в себе европеїдну домішку ще до приходу слов'ян. Балти дістали монголоїдну домішку ще раніше, коли в Европу, після потепління і зміни клімату, людське населення посунулося двома хвилями: із півдня через Балкани і Україну - европоїди, та північними лісами із Сибіру - монголоїди. Московський нарід різниться антропологічне і культурно від українського. Одна проти одної стають дві різні культури."

Восточным славянам и роли антропологических материалов в решении вопросов их генезиса уделялось в нашей литературе очень много внимания. История их изучения освещена подробно в книге «Происхождение и этническая история русского народа», вышедшей в 1965 г. под редакцией В. В, Бунака, и в монографии автора, посвящённой происхождению восточных славян. Наиболее полно и широко антропологические особенности современного восточнославянского населения стали изучаться в 50-е годы, когда были организованы Русская антропологическая экспедиция Института этнографии АН СССР под руководством В. В. Бунака («Происхождение и этническая история». М., 1965), Украинская антропологическая экспедиция Украинской АН ССР под руководством В. Д. Дяченко (Дяченко, 1965), когда было изучено население Русского Севера М. В. Витовым. Белорусы обследовались во время работы Прибалтийской антрополого-этнографической экспедиции (Витов, Марк, Чебоксаров, 1959) и Украинской экспедицией и отдельными исследователями – В. В. Бунаком, Р. Я. Денисовой, В. Д. Дяченко, М. В. Витовым. Активное участие белорусов началось несколько лет назад АН Белорусской ССР...

ФИНСКИЕ ЧЕРТЫ. Вопрос о взаимодействии руси и чуди, о том, как оба племени, встретившись, подействовали друг на друга, что одно племя заимствовало у другого и что передало другому, принадлежит к числу любопытных и трудных вопросов нашей истории. Но так как этот процесс окончился поглощением одного из встретившихся племён другим, именно поглощением чуди русью, то для нас важна лишь одна сторона этого взаимодействия, т. е. влияние финнов на пришлую русь. В этом влиянии этнографический узел вопроса о происхождении великорусского племени, образовавшегося из смеси элементов славянского и финского с преобладанием первого.

Это влияние проникало в русскую среду двумя путями: 1) пришлая русь, селясь среди туземной чуди, неизбежно должна была путём общения, соседства кое-что заимствовать из её быта, 2) чудь, постепенно русея, всею своею массою, со всеми своими антропологическими и этнографическими особенностями, со своим обличьем, языком, обычаями и верованиями входила в состав русской народности. Тем и другим путём в русскую среду проникло немало физических и нравственных особенностей, унаследованных от растворившихся в ней финнов... [C.299]

ТИП. 1...Наша великорусская физиономия не совсем точно воспроизводит общеславянские черты... [C.299]

ГОВОР. II. То же влияние, кажется, было небезучастно и в изменении древнерусского говора. В говоре древней Киевской Руси заметны три особенности: 1) она говорила на о, окала; 2) звуки ц и ч мешались, замещали друг друга; 3) в сочетании гласных и согласных соблюдалась известная фонетическая гармония: звуки согласные гортанные г, к и х сочетались с твёрдыми гласными а, о, ы, у, э и с полугласным ь, а зубные, или свистящие, з, с и ц и нёбные, или шипящие, ж, ч и ш - с мягкими гласными я, е, и, ю и с полугласным ь; сюда же можно отнести и мягкое окончание глаголов в 3-м лице обоих чисел (пишеть, имуть) . Следы этих особенностей находим в остатках древней письменности XII и XIII вв. В иностранных словах при переходе их в русский язык неударяемые звуки а и с заменялись звуком о: Торвард - Трувор, Елена - Олёна. Киевская Русь сочетала гортанное к с твёрдым ы, а зубное ц или нёбное ч - с мягким и или ь: она говорила Кыев, а не Киев, как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики, требовавшей, чтобы к при встрече с и перезвуковывалось в ц или ч: отсюда форма в одной южнорусской рукописи XII в. "Лучино евангелие" (от Луки). Эта древняя фонетика сохранилась отчасти в наречии малороссов, которые говорят: на полянци, козаче.

Мы, великороссы, напротив, не сочетаем ц и шипящие ж и ш с мягкими гласными, говорим: кольцо, шыре, жизнь, и не сумеем так тонко выговорить соединённых с этими согласными мягких гласных, как выговаривает малоросс: отъця, горобъця. Далее, в древнем южном говоре заметно смешение или взаимное заместительство звуков ц и ч: в Слове о полку Игореве веци и вечи, галичкый. Те же особенности имел в XII в. и частью сохранил доселе говор новгородский: в поучении архиепископа Илии-Иоанна духовенству гыбять (гибнуть), простьци и простьчи, лга (льзя), или в договоре 1195 г. с немцами немечьскый и немецкый, послухы и послуси. Признаки той же фонетики замечаем и в говоре на верхнем Днепре: в смоленском договоре 1229 г. немечкый, вереци (церковнославянское врещи - тащить), гочкого (готского). Значит, некогда по всему греко-варяжскому пути звучал один говор, некоторые особенности коего до сих пор уцелели в говоре новгородском...

Другие особенности обоих поднаречий: в южном г произносится как придыхательное латинское h, е близко к у и мягкое окончание 3-го лица глаголов (ть), как в нынешнем малорусском и в древнем русском (векоу - веков, в договоре 1229 г. узяти у Ризе - взять в Риге); в северном г выговаривается как латинское g, в в конце слов твёрдо, как ф, твёрдое окончание 3-го лица глаголов (ть)... Зато московское наречие, усвоенное образованным русским обществом как образцовое, некоторыми чертами ещё далее отступило от говора древней Киевской Руси: гаварить по-масковски значит едва ли ещё не более нарушать правила древнерусской фонетики, чем нарушает их владимирец или ярославец. Московский говор - сравнительно позднейший, хотя его признаки появляются в памятниках довольно рано, в первой половине XIV в., в одно время с первыми политическими успехами Москвы. Кажется, в духовной Ивана Калиты 1328 г. мы застаём момент перехода от о к о, когда рядом с формами отця, одиного, росгадает читаем: Андрей, аже вместо древнего оже - ежели. Таким образом, говоры великорусского наречия сложились путём постепенной порчи первоначального русского говора. Образование говоров и наречий - это звуковая, вокальная летопись народных передвижений и местных группировок населения.

Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т. е. в направлении русской колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием русского населения с финским. Это наводит на предположение о связи обоих процессов. Даль допускал мысль, что акающие говоры Великороссии образовались при обрусении чудских племён. Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили его фонетику, переполняя её твёрдыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными.

Обруселая Чудь не обогатила русского лексикона: академик Грот насчитал всего около 60 финских слов, вошедших большею частью в русский язык северных губерний; лишь немногие подслушаны в средней Великороссии, например пахтать, пурга, ряса, кулепня (деревня). Но, не пестря лексики, чудская примесь портила говор, внося в него чуждые звуки и звуковые сочетания. Древнерусский говор в наибольшей чистоте сохранился в наречии новгородском; в говоре владимирском мы видим первый момент порчи русского языка под финским влиянием, а говор московский представляет дальнейший момент этой порчи... [C.300-302]

ПОВЕРЬЯ. III. Несколько отчётливее выступает в памятниках и преданиях взаимное отношение обоих встретившихся племён в области поверий. Здесь замечаем следы живого обмена, особенно с финской стороны. Народные обычаи и поверья великороссов доселе хранят явственные признаки финского влияния. Финские племена, обитавшие и частью доселе обитающие в средней и северо-восточной полосе Европейской России, оставались, кажется, до времени встречи с Русью на первоначальной ступени религиозного развития... [C.302]

ИНОРОДЦЫ ОКСКО-ВОЛЖСКОГО МЕЖДУРЕЧЬЯ. Инородцы, с которыми встретились в междуречье русские переселенцы, были финские племена. Финны, по нашей летописи, являются соседями восточных славян с тех самых пор, как последние начали расселяться по нашей равнине. Финские племена водворялись среди лесов и болот центральной и северной России ещё в то время, когда здесь не заметно никаких следов присутствия славян... В области Оки и верхней Волги в XI — XII вв. жили три финских племени: мурома, меря и весь. Начальная киевская летопись довольно точно обозначает места жительства этих племён: она знает мурому на нижней Оке, мерю по озёрам Переяславскому и Ростовскому, весь в области Белоозера.

Ныне в центральной Великороссии нет уже живых остатков этих племён, но они оставили по себе память в её географической номенклатуре. На обширном пространстве от Оки до Белого моря мы встречаем тысячи нерусских названий городов, сёл, рек и урочищ. Прислушиваясь к этим названиям, легко заметить, что они взяты из какого-то одного лексикона, что некогда на всем этом пространстве звучал один язык, которому принадлежали эти названия, и что он родня тем наречиям, на которых говорят туземное население нынешней Финляндии и финские инородцы Среднего Поволжья, мордва, черемисы. Так, и на этом пространстве, и в восточной полосе Европейской России встречаем множество рек, названия которых оканчиваются на ва: Протва, Москва, Сылва, Косва и т. д. У одной Камы можно насчитать до 20 притоков, названия которых имеют такое окончание. Va по-фински значит вода. Название самой Оки финского происхождения: это — обрусевшая форма финского joki, что значит река вообще.

Даже племенные названия мери и веси не исчезли бесследно в центральной Великороссии: здесь встречается много сёл и речек, которые носят их названия. Уездный город Тверской губернии Весьегонск получил своё название от обитавшей здесь веси Егонской (на реке Егоне). Определяя по этим следам в географической номенклатуре границы расселения мери и веси, найдём, что эти племена обитали некогда от слияния Сухоны и Юга, от Онежского озера и реки Ояти до средней Оки, захватывая северные части губерний Калужской, Тульской и Рязанской. Итак, русские переселенцы, направлявшиеся в Ростовский край, встречались с финскими туземцами в самом центре нынешней Великороссии...[C.296-297]

ВЫВОДЫ. Так, мы ответили на вопрос, как встретились и подействовали друг на друга русские пришельцы и финские туземцы в области верхней Волги. Из этой встречи не вышло упорной борьбы ни племенной, ни социальной, ни даже религиозной: она не повела к развитию резкого антагонизма или контраста ни политического, ни этнографического, ни нравственно-религиозного, какой обыкновенно развивается из завоевания. Из этой встречи вышла тройная смесь: 1) религиозная, которая легла в основание мифологического миросозерцания великороссов, 2) племенная, из которой выработался антропологический тип великоросса, и 3) социальная, которая в составе верхневолжского населения дала решительный перевес сельским классам. [C.309-310]"

Московітський історик Платонов С.Ф.: "На северо-востоке русские (колоністи з метрополії заселяли периферійні угро-фінські колонії України-Русі - наша прим.) переселенцы попадают на новые места, в страну с иным географическим характером, чем Поднепровье. Особенности этой страны создают постепенно и новые черты в физическом типе колонистов, и новые социальные и экономические порядки в их быту…[C.132]

Первоначальными жителями северо-восточной окраины были финские племена меря и мурома, о быте которых история не знает ничего достоверного. Исследователь древней шей истории Суздальской Руси, проф. Корсаков ("Меря и Ростовское княжество", 1872) пробует восстановить быт мери: 1) по указаниям разных источников, - так как летопись говорит о первоначальных жителях этой страны очень мало; 2) по сравнению быта теперешнего населения губерний Московской, Владимирской, Костромской и Ярославской с бытом жителей других великорусских губерний: особенности этого быта могут быть объясняемы бытом первоначальных обитателей названных губерний;…[C.132]

Со второй половины XII в. этот путь, сквозь вятичей, устанавливается и начинается заметное оживление Суздальского княжества, - туда приливает население, строятся города, и в этой позднейшей поре колонизации замечается любопытное явление: появляются на севере географические имена юга (Переяславль, Стародуб, Галич, Трубеж, Почайна), верный признак, что население пришло с юга и занесло сюда южную номенклатуру. Занесло оно и свой южный эпос, - факт, что былины южнорусского цикла сохранились до наших дней на севере, также ясно показывает, что на север перешли и люди, сложившие их. Страна, в которую шли поселенцы, своими особенностями влияла на расселение колонистов. Речки, по которым селились колонисты, не стягивали поселения в густые массы, а располагали их отдельными группами. Городов было мало, господствующим типом селений были деревни, и таким образом городской быт юга здесь заменился сельским…[C.133]

Переселяясь в Суздальский край, русские, как мы сказали, встретились с туземцами финского происхождения. Следствием этой встречи для финнов было их полное обрусение. Мы не находим их теперь на старых местах, не знаем об их выселении из Суздальской Руси, а знаем только, что славяне не истребляли их и что, следовательно, оставаясь на старых местах, они потеряли национальность, ассимилировавшись совершенно с русскими (тобто українськими - наша прим.) поселенцами, как расой, более цивилизованной.

Но вместе с тем и для славянских переселенцев поселение в новой обстановке и смешение с финнами не осталось и не могло бы остаться без последствий:

во-первых, изменился их говор;

во-вторых, совершилось некоторое изменение физиологического типа;

в-третьих, видоизменился умственный и нравственный склад поселенцев. Словом, в результате явились в северорусском населении некоторые особенности, выделившие его в самостоятельную великорусскую народность. [C.134]"

Московітський історик Карамзин Н.М.: "Кроме народов Славянских, по сказанию Нестора, жили тогда в России и многие иноплеменные: Меря вокруг Ростова и на озере Клещине, или Переславском; Мурома на Оке, где сия река впадает в Волгу; Черемиса, Мещера, Мордва на юго-восток от Мери; Ливь в Ливонии; Чудь в Эстонии и на восток к Ладожскому озеру; Нарова там, где Нарва; Ямь или Емь в Финляндии; Весь на Белеозере; Пермь в Губернии сего имени; Югра или нынешние Березовские Остяки на Оби и Сосве; Печора на реке Печоре. Некоторые из сих народов уже исчезли в новейшие времена или смешались с Россиянами;... Но Финны Российские... имели не только постоянные жилища, но и города: Весь - Белоозеро, Меря - Ростов, Мурома - Муром. Летописец, упоминая о сих городах в известиях IX века, не знал, когда они построены... Имя нашей Перми есть одно с именем древней Биармии, которую составляли Архангельская, Вологодская, Вятская и Пермская Губернии."

Московітський історик Соловьев С.М.: "В начале нашей истории мы видим, что славяне и финны действуют заодно; ... ославянились финские племена - меря, мурома, каким образом Двинская область получила русское народонаселение и стала владением Великого Новгорода…"

Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995) Г. Півторак пише:

"...росіяни запозичили з фінської традиційної культури популярні й донині пельмені, личаки ("лапти"), чоловічу сорочку-косоворотку, жіночий кокошник, російську "баню", матрьошку, казки про ведмедя (священну тварину фінів) - "косолапого Мишку", які відбивають давній культ ведмедя в росіян (образ "Русского Медведя" - народного етнічного символу Росії, на відміну від пізнішого імперського двоголового орла, запозиченого після падіння Константинополя в 1453 р. й одруження московського князя Івана III з племінницею останнього грецького імператора Софією Палеолог, завдяки якій візантійський двоголовий орел став державним гербом Московщини).

Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, таких як: наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, нежданно-негаданно, есть-пить та ін., мовний зворот у меня есть (замість більш характерного для слов'янських мов звороту я маю), фра зеологічні вирази жил-был, житье-бытье, жить-поживать, как можется?, как живете-можете?, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Москва та ін.

Звичайно, не можна заперечити того факту, що культура Київської Русі стала важливим підґрунтям матеріальної й духовної культур російського та білоруського народів. Однак якщо українці були прямими нащадками людності Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських територій, то російські й білоруські етнічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за межами первісної Русі (Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 129, 138, 144, 146). Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) дають підстави вважати, що Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але їі державотворчим і консолідуючим, етносом були південні русини, тобто праукраїнці. В умовах спільної держави, цілком природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів."

Відомий московітський історик академік Покровский: "...финны составляли коренное... население будущей Великороссии, ...славянские пришельцы не занимали пустые места, а "поглощали", т. е. насильственно подчиняли себе это коренное население страны ... (не викликало) разногласий уже у буржуазных историков"

В'ятичі басейну Оки сформувалися у VIII ст. внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов'янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму...[C.103]

Формування кривичів, очевидно, відбувалося у VIII- IX ст.ст. на грунті балто-слов'янської людності, що лишила на Верхньому Дніпрі та Двіні пам'ятки типу Колочин та Тушемля-Банцеровщина в умовах потужного допливу нових слов'янських переселенців з Прип'ятьського Полісся та Середнього Подніпров'я...[C.105]

Ільменські словени... Як і в генезі кривичів, у формуванні словен брали участь далекі нащадки балто-слов'янської культури Тушемля-Банцеровщина, слов'янські колоністи з Полісся VIII ст., а також численні місцеві балтські та фінські племена... Отже, в IX-XI ст.ст. лівобережжя Верхньої Волги колонізували ільменські словени, у складі яких були значний фінський та балтський компоненти. Дещо пізніше, з Х ст. на правий берег Верхньої Волги від верхів'їв Дніпра почали просуватися кривичі. Слов'янські переселенці застали тут місцеве фінське населення. Тому старожитності Верхнього Поволжя Х-ХІII ст.ст. являють собою складну суміш єтновизначальних виробів словен, кривичів, в'ятичів, фіннів, балтів і навіть скандинавів (Седов, 1982, с.185-195) (Рис. 16). Разом з цими племенами певну роль у етнокультурних процесах на Верхній Волзі у час формування російського етносу відіграли і вихідці з Південної Русі, про що свідчать знахідки речей, характерних для Київщини XI-XII ст.ст. (Седов, 1982, с.190)...[C.109]

П.М.Третяков та деякі інші дослідники висловлювали думку, що східне слов'янство лісової смуги Східної Європи постало внаслідок просування власне слов'ян із лісостепової смуги між Карпатами та Середнім Дніпром (тобто згаданої праукраїнської людності Північно-Західної України VI-IX ст.ст.) на північ, у середовище балтських та фінських племен. Це припущення підтверджується даними археології...[C.101]

Росіяни - наймолодший східнослов'янський етнос. їхня прабатьківщина - це Верхнє Поволжя. Перші слов'янські поселенці просунулись сюди з Середнього Подніпров'я ще у VII ст. Мається на увазі плем'я в'ятичів басейну Оки, які... були сумішшю слов'янських колоністів із місцевою фінською людністю. Однак справжня слов'янизація Верхнього Поволжя відбувалася у XI-XII ст.ст., коли балто-слов'янські племена кривичів, радимичів, словен посунули на схід, на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі тощо. У цей же час сюди ж прибували переселенці з Південної Русі-України...[C.113]

Таким чином, археологічні матеріали свідчать про переселення у VIII-XI ст.ст. праукраїнської людності з Північно-Західної України на лісову північ Східної Європи. Внаслідок змішування слов'янських прибульців з півдня з місцевими балтами та фіннами формувалися літописні племена лісової зони - пращури молодих східнослов'янських етносів... Отже, білоруський, псково-новгородський та російський етноси постали пізніше праукраїнського в процесі слов'янизації вихідцями з Волині та Київського Подніпров'я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів та фіннів...[C.110-112]

... визначальними для формування російського етносу стали XIV- XV ст.ст. Сталося це в сприятливих умовах першої власне російської держави - Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана III. Ця держава постала і розвивалася як улус Золотої Орди, під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. "Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи", - писав російський історик П.Струве у 1952 p. Отже, російський етнокультурний комплекс остаточно сформувався в XIV-XV ст.ст. на грунті слов"яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах залежності від татар...[C.115]

Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у XV-XVI ст.ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996)...[C.97]

Таким чином, науці відомі не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці - найстарші. Білоруський, псково-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського ... Простежуються два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східнослов'янських народів. Розселення праукраїнської людності у V-IX ст.ст. з територій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХІІ ст.ст., під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана III та Івана IV Грозного. У процесі колонізації балтських та фінських земель праукраїнці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до постання окремих, хоча і споріднених, східнослов'янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів сталися в складі праукраїнської держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферію імпері...[C.126]

Виникає питання, чи не були генетичні зв'язки білоруського та російського народів з стародавнім Києвом та його культурою і мовою такими ж тісними і безпосередніми, як і українців? Мабуть, ні, хоч би через те, що останні завжди жили і живуть на Київщині, а згадані їх сусіди - на значній відстані від політичного і культурного центру Русі. Своєрідність етногенези білорусів полягає в участі у ньому балтів, а росіян - фіно-угрів. Відомий російський історик (академік) М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 відсотків фінської крові. Про значну роль фіннів у формуванні російського етносу пишуть московські антропологи (Алексеева, 1973). Археологічні матеріали неспростовно свідчать про специфіку матеріальної культури (керамічне виробництво, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян XI - XIII ст.ст., порівняно з культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це перщ за все сильним впливом на північну частину східних слов'ян балтських та фінських культурних традицій. Останні добре простежуються в фольклорі, етнографії, традиційному одязі, домобудівництві та в інших елементах матеріальної культури білорусів та росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, баню, матрьошку, избушку на курячих ніжках, багатий "ведмежий" фольклор тощо...[C.142-144]

Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995) Г. Півторак пише:

"Російська народність формувалася протягом XII- XV ст. у стратегічно вигідному регіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою на перехресті великих торговельних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фінно-угорські племена - меря, весь, водь, мурома, а в басейні Верхньої Оки і Верхнього Дону жило балтське плем'я голядь.

Слов'янське населення тут почало з'являтися не раніше VIII ст. У VIII ст. на землі балтомовної голяді в басейні Верхньої Оки з "ляського" західного краю (можливо, з українсько-польського порубіжжя) прийшли слов'янські племена на чолі з якимось В'ятком (В'ячеславом). Унаслідок їх змішування з місцевою голяддю й інтенсивних асиміляційних процесів утворилася нова етнографічна спільність - літописні в'ятичі.

Нащадки верхньоокських в'ятичів в епоху походів на них київського князя Святослава (X ст.) почали рухатися по Оці до Рязані, витісняючи або асимільовуючи рідке місцеве фінномовне населення і створюючи етнічну основу майбутнього Рязанського князівства. Слов'янське населення цього регіону час від часу поповнювалося й українцями із Середньої Наддніпрянщини, яке шукало спокою в далеких краях, утікаючи з неспокійних південних околиць Київської Русі.

Ареал майбутньої Ростово-Суздальської землі в Х ст. освоювали ільменські словени, псковські кривичі і вже слов'янізована білозерська весь. З Ростово-Суздальщини кривичі згодом поширилися далі на південь і заселили територію сусідньої Муромської землі. Крім цього, до Волго-Клязьминського межиріччя і басейну Верхньої Оки переселилася частина смоленських кривичів. У ході слов'янізації місцевих фінно-угорських племен, зокрема літописної мері, протягом XI-XII ст. тут сформувалося місцеве східнослов'янське угруповання, яке стало частиною російської народності. Межа двох колонізаційних потоків на майбутні російські землі з півночі і півдня стала згодом межею між Рязанською і Ростово-Суздальською землями.

Це розмежування відбите ще й нині в межі між вимовою вибухового g (північ) і фрикативного у (південь). Фінно-угорські племена Середнього Поволжя, як і балти та фінно-угри Східної Прибалтики, маючи значно чисельніше населення й відносно високий ступінь суспільного розвитку, сформувалися в самостійні народності. Своєрідний етномовний конгломерат, який утворився в басейні Верхньої Волги й Середньої Оки, об'єднувався спільним фінно угорським субстратом. Хоч територію в'ятичів Володимир Великий приєднав до Київської Русі в 981 p., а Ростово-Суздальську землю- в 982 p., вони дуже слабо залежали від влади київського князя.

Територія сучасної центральної Європейської Росії в Х-XIII ст. була далекою глухою провінцією Київської імперії... Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фінно-угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фінно-угорського субстрату у формуванні антропологічного типу російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Покровський, В. Алексеев, Т. Алексеева, Є. Горюнова, Г. Дебець, М. Левін, Т. Трофимова та ін.)."

Доктор історичних наук, академік Академії наук Вищої школи України В. Сергійчук пише:

"Регіон Історичної Московщини наші предки почали освоювати ще за часів Київської Русі. В Х-ХІ століттях дружинники руських князів, здійснюючи завойовницькі походи на землі угро-фінських племен, залишаються там для утвердження влади київського престолу. Згодом православні місіонери з Києва оселяються на цих теренах з метою християнізації краю. Саме вони, використовуючи тодішню давньо-слов'янську мову, витворюють на нових землях майбутню великоросійську..."

"Пращурами москвинів були угро-фінські племена примітивної збирально-мисливської культури, що жили відокремлено серед безкрайніх лісів та багнищ північно-східної Європи... Слов'яни належать до індоєвропейців, найближчі їхні родичі-прибалти (крім естонців), та германці. Одну-півтори тисячі років тому вони могли розуміти одне одного без перекладача. Угро-фінські племена належать до урало-алтайської групи і тисячу років тому були близькі до печенігів, половців та хозар, але знаходились на значно нижчому, ніж останні, рівні суспільного розвитку, фактично, предки москвинів були тими ж печенігами, тільки лісовими. На той час це були найпримітивніші і найвідсталіші у культурному відношенні племена Європи. Не лише в далекому минулому, але ще на зламі 1 та 2 тисячоліть вони були канібалами.

Грецький історик Геродот (5 ст. до Хр.) називав їх андрофагами (пожирачами людей), а Нестор-літописець уже в період Руської держави - самоідами. Певна сукупність племен може називатися народом, якщо вона має спільну територію, мову та єдину етнокультуру (тип житла, посуд, прикраси, знаряддя праці,... звичаї, вірування, міфологія, обряди тощо) ... Угро-фіни прийшли на терени Північне-Східної Європи з-за Уралу порівняно недавно, десь у 1 тисячолітті до Р.Хр. Маючи низьку організацію суспільного життя, вони не могли витримати конкуренції у боротьбі з культурнішими народами за степ та лісостеп і мусили вдовольнитися малопридатними для життя землями. Очевидно, нестача продуктів харчування змушувала їх пожирати своїх стариків, ослаблених, або захоплених у полон членів сусідніх племен.

Внаслідок збільшення чисельности слов'ян й слов'яномовних народів та розвитку торгівлі у 8 ст. починається поступове освоєння (колонізація) ними (ільменські словени, кривичі, радимичі) величезних просторів на сході, зайнятих угро-фінами. Зайдам туземці могли продати хутра впольованих звірів, а від них отримували предмети домашнього вжитку та збіжжя, переймали мову та елементи культури. В середині 9 ст. на угро-фінських землях виникають перші торгово-адміністративні міста Ростов та Муром і перші племінно-адміністративні об'єднання. По одне з них розповідає літопис Руський. Старійшина роду " од ляхов" (а, можливо, й від обрів) Вятко з родом своїм (кілька десятків чи сот осіб) осів на річці Ока й об'єднав навколишні племена, після чого це об'єднання почало називатися "вятичами". Яке йшло, таке й здибало. Значно культурніший рід Вятка все ж таки був одного з угро-фінами походження й швидко розчинився серед місцевої людности, частково передавши їм діалект польської мови. Вятичі були не більшими слов'янами, ніж близькі їм за походженням хозари ...

Після утворення могутньої держави Руси на основі орійських племен наших пращурів, русів-українців (поляни, сіверяни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати) майже два століття Русь мало цікавилась угро-фінськими землями, які платили данину хозарам, Літопис Руський повідомляє: "У рік 885 пішов Олег до радимичів, питаючи: "Кому ви данину даєте?" Вони ж сказали: "Хозарам". І мовив їм Олег: "Не давайте хозарам, а мені давайте"". І стали вони русам данину давати і через те стали називатися руськими, а до того були хозарськими. Радимичів доводилося приборкувати й пізніше. У літопису Руському записано: "У рік 984 пішов Володимир на радимичів... і побідив їх... Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися". Кілька походів робили руси на вятичів (сучасні москвини), поки не примусили їх наприкінці 10ст. платити скромну данину Русі. Так наші предки оволоділи величезними теренами Північно-Східної Європи і зробили руським все, що там було чи там жило: лани, ліси, ріки, худобу та людей...

Вони (угро-фіни) спілкуються слов'янською мовою, засвоїли деякі елементи , слов'янської культури, але до слов'ян мають таке ж відношення, як комі, буряти, чукчі та інші подібні їм народи урало-алтайської групи... Процес окультурення угро-фінських племен посилився в 11 ст., коли руські князі шукали вільні землі, щоб дати їх "на откормку" своїм дітям та онукам. Досить згадати, що у Володимира було сім офіційних (а ще більше неофіційних) дружин і величезна кількість нащадків, яких треба було забезпечити уділами. Княжичі приходили на ці землі з невеликою дружиною у кілька десятків чи сот воїнів, які одружувались з місцевими дівчатами, частково ставали боярами, частково розчинялися серед місцевого населення, але знову ж таки внаслідок своєї малочисельности не могли змінити психологію чи спосіб життя цього народу. Та і це продовжувалось недовго, бо на нових місцях прийшлі князі обростали своїми нащадками. Переселення великих мас слов'ян на ті землі ні в той час, ні пізніше, після навали на Русь монголів, не засвідчено. За межами Руси-України слов'янські народи утворилися в 6-7 століттях.

А московський археолог А.Спіцин пише, що слов'янських могил на етнічних теренах Московії до 10 ст. ніде не знайдено. Відомий московський історик М.Покровський (1868-1932) вважав, що 80 відсотків москвинів мають фінське походження, це ж доводять дослідження сучасних москвинських антропологів. Як свідчать архіви, ще у 14 ст. багато сіл Московії розмовляли фінською мовою. Утворення московської мови на основі слов'янських та тюрських мов (спочатку польських діалектів, потім руських, потім староболгарських з церковних книг, далі монголо-татарських) відбувалося 500-600 років і завершилося в 15-16 століттях. Велика роль в етногенезі москвинів належить монголам та татарам. Монголи зруйнували протилежну їм за духом слов'янську Русь, але з розумінням поставились до споріднених з ними напівдиких угро-фінів (русcких), включивши їх у свою орду на правах улуса (области)... "

"За своєю расовою природою москвини - мішанці слов'янської та фінської крови. Слов'янський первень москвинів - це племена кривичів, половчан, новгородських слов'ян. Головною ж біологічною основою москвинів стали фінські племена: Чудь, Водь, Ям, Весь, Перм, Меря, Мурома, Мордва, Мокша, Мещера, Черміси, Юґра, Печора, Король, Зиряне, Самоядь, Срза та інші. Слов'янсько-фінське походження засвідчують дані археології, речові докази, проти яких сперечатися не доводиться. Видатний знавець російських археологічних даних, проф. Спіцин, в своїй праці "Владимирские курганы" зазначає; "Могили Х віку можна було б приписати південно-руським (тобто українській області) і середньо-руським (тобто білоруським) племенам... у Володимирській області (центрально-московській) їх нема".

Московський історик Мілюков пише: "...трудно було б шукати наших предків, як це робили московські історики-націоналісти, між кочовими племенами російського півдня (цебто України - наша прим.) ...там відбувалися інші процеси і московська національна традиція - навіть і несвідомо - туди не доходить." "Згідно з усіми відзнаками... в лісній смузі горішніх допливів Дніпра й зараз на схід від нього, минаючи степ, у напрямку до Оки і Волги сусідували з русько-слов'янськими племенами фінські й тюркські. Брак географічних перешкод, єдність будови східньої рівнини виявилися могутніми об'єднуючими принципами.

Поступово просуваючись вгору по рікам до водозборів, а потім переходячи в другі басейни, руські колоністи повільно розселювались між чужими племенами, передаючи їм свою мову, засвоюючи їх фізичну зовнішність." Цілковиту відрубність москвинів за часів їхнього формування від українців стверджують московські вчені Пресняков, Любавський, Смірнов тощо. Північно-східні слов'яни, перед тим, як злилися з фінами, не створили жодних значних духово-культурних цінностей, не виробили власної цивілізації. Винятком з цього були новгородці, де виникали зародки оригінальної північносло-в'янської культури, які були нещадно, майже безслідно знищені згодом Москвою, коли "Господин Великий Новгород" став московською провінцією."

Академік С.Л. Рудницький: "При нинішнім стані науки розріжнясмо в Европі чотири головні раси. Північна раса (германська) висока зростом, довгоголова, значить, що голова, як дивимося на неї згори, виглядає подовгувата, з ясними очима й волоссям. Обіймає германські народи Британії, Скандинавії та Північної й Середущої Німеччини. Північно-східна (фінська) раса низька зростом, майже довгоголова, з ясними очима й волоссям, обіймає фіннів, москалів і в части білорусинів та поляків. Середземноморська раса низька зростом, майже круглоголова, значить, що голова, як диви мось на неї згори, виглядає круглява, з темними очима й волоссям, обіймає майже усі романські народи та південних німців. Адрійська раса висока зростом, кругоголова, з темними очима й волоссям, обіймає усіх(без болгарів) південних слав'ян та українців. Адрійську расу вважають декотрі антропологи властивою слав'янською расою, що, розширяючись зі своєї правітчини на всі сторони, накидала народам інших рас (головно ж фінської) дещо зі своєї будови тіла, свою мову й культуру. Такими зіслав'янщсними народами є чехи, надлабські слав'яни, поляки, білорусини, москалі, болгари... Український нарід творить серед своїх сусідів дуже визначну і самостійну расову групу. Для приміру подаю коротку табельку, зложену з матсріялів Вовка й Раковського. Декому посторонньому могло б здаватись, що ріжниці між поодинокими народами обертаються прецінь в занадто малих обсягах, отже, не мають значіння. На се відповім, що се середні числа, взяті з тисячів помірів, які виразно зазначують антропологічну особистість даної групи людства. Вона показує нам передусім дуже наглядно, що українці мають дуже мало расової подібности з москалями й поляками, натомість сі два сусідні нам народи дуже подібні між собою. Тих три рядки чисел, роздобутих стислою природописною наукою, говорять за грубезні томи. Вони немов молот розбивають обі "об'єдинительні" теорії, які так довгі часи розповсюджнювали про нас москалі й поляки... ми, українці, є самостійний нарід... навіть із расового боку, чого, навпаки, не можна сказати про поляків чи москалів. Український расовий тип, що панує неподільно на широких просторах нашої Верховини, Підгір'я, Поділля, Волині, Подніпр'я, Слобідщини, Кубанщини і тільки на межах нашої теріторії дещо слабше зазначений, творить віковічно тверду основу української нації... антропологічна наука наглядно доказує, що радше москалі й поляки - мішанці слав'ян з фіннами. Український нарід натомість - се окремий антропологічний тип, чисто слав'янський своїм походженням, дуже своєрідний своєю старинностю й чистотою від всіляких нсарійських домішок."

Московітський історик князь Микола Трубецькой писав: "Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Руський цар став спадкоємцем монгольського хана. Скинення татарського іга полягало в заміні татарського хана православним царем і в перенесенні ханської ставки в Москву. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служивих людей московського царя становили представники татарської знаті "

У своєму листі Б. М. Маркевичу 26 квітня 1869р. O.K. Толстой пише: «Я не горжусь, что я русский, я покоряюсь этому положению. И когда я думаю... о красоте нашей истории до проклятых монголов и до проклятой Москвы, еще более позорной, чем сами монголы, мне хочется броситься на землю и кататься в отчаянии от того, что мы сделали...»

У відновленому М.М.Гєрасімовим (1939 г.) обличчі Андрія Боголюбського явні половецькі риси, так по словам проф. В.Ключевського: „В особі князя Андрія великорос вперше виступив на історичну арену”

Іван Грозний – прямий нащадок хана Мамая. Після Куликовської битви Мамай, рятуючись, втік у Крим, де його вбили його ж союзники - генуезці. Син Мамая, Мансур, обрав інший шлях порятунку. Він утік у Литву, був там прийнятий і жив на південній околиці, підтримуючи зв'язки зі Степом і з своїми родичами. Його нащадки стали князями Глинськими, з яких, по материнський лінії, і бере початок Іван Грозний.

Доктор історичних наук, проф. Юрій М.Т. пише: "...Росія опинилася в ізоляції. Культуру вона успадкувала від Візантії, але в єдиний суперетнос з нею не злилася. Евразійські малі етноси були росіянам близькі. Ладшафт, способи господарювання, демонологія (оскільки в тонкощах християнських догматів мало хто розбирався) ріднили населення єдиного лісостепового регіону. Крім того, щоб не загинути, Північно-Східна Русь (центр майбутньої Росії) з ініціативи Олександра Невського вступила

[Юрій М.Т. Етногенез... –С.68.]

в симбіоз з татарами, що значно зблизило два народи. Ця фаза тривала до 1312 р. - до прийняття ханом Узбеком ісламу як державної релігії. Можна сприймати або не сприймати політику Олександра Невського на зближення з татарами, але слід визнати, що саме цей крок уберіг Росію, що народжувалась в інкубаційній фазі етногенезу, образно кажучи, "від зачаття до народження". А народження російського етносу відбулося в 1380 р. на Куликовому полі. Та в цьому є одна особливість. Йдеться не лише про етногенез, а й про духовну культуру...

[Юрій М.Т. Етногенез... –С.69.]

...монголи, які приходили на Русь, починаючи з 1223 p., налічували у своїх рядах до двох третин християн-несторіян. Але в 1312р. хан Узбек, як уже зазначалося, прийняв іслам, заявивши при цьому, що всі, хто відмовиться прийняти нову релігію, будуть страчені. Звісно, цьому рішенню підкорилися не всі. Пасіонарна частина монголів заявила Узбеку: "Ти чекай від нас покірності й слухняності, але що тобі до нашої віри, і яким чином ми залишимо закон і ясак Чінгізхана і перейдемо у віру арабів?" (53- Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. - М., 1884, т.1, с.197, 385, 510; т.ІІ,с.10-104.). У відповідь почалися страти нойонів, бахши, знахарів. Великий Степ, що ніколи не знав релігійних переслідувань, зіткнувся з цим огидним проявом цивілізації, бо в організації "інквізиції" мусульмани не поступалися католикам. Той, хто не бажав міняти свою совість на життя, змушений був тікати, щоб зберегти і те, і те. Але куди? В Ірані Газан-хан прийняв іслам ще в 1295 р. У Єгипті й Сирії панували мамлюки-половці. Продані туди монголами, вони захопили владу, і потрапити до них у руки для ординського воїна було гірше, ніж смерть. Західна Европа перебувала у стані постійної

[Юрій М.Т. Етногенез... –С.70.]

холодної війни з Ордою. Єдиним місцем, куди татари могли утекти, була Північно-Східна Русь, з якою, починаючи з Олександра Невського, їх пов'язувало більш як піввіку спільного життя. Тут їх приймали. І з задоволенням. Єдина вимога - щоб з поганської віри, або несторіанства, перейти одразу у православне християнство, інакше піп не вінчатиме. Чимало християн і ті, хто сповідував поганство, але готові були прийняти православ'я, знаходили пристанище на новій батьківщині. Так з'явилися на Русі Аксакови, Апраксіни, Ахматови, Кутузови, Тургенєви, Суворови, Тютчеви тощо (54- Див.: Баскаков Н.А. Русские фамилии монголотатарского происхождения. - М., 1979.).

Як зазначив Л.М.Гумільов, "вони (монголи-християни) тікали у Москву, де й зібралася військова еліта Золотої Орди. Татари-золотоординці на московській службі становили кістяк руського кінного війська, яке згодом і забезпечило перемогу на Куликовому полі" (55- Гумилев Л.Н. От Руси до России. Очерки этнической истории. - С.-П., 1992, - С.135.).

Таким чином, не канчук монгольський, а натільний хрест зробив колишню слов'янську країну, яка виродилася внаслідок пасіонарного спаду, новою країною, русько-татарською з православним віросповіданням.

Та це тільки частково відображає той розмах, якого набула русько-татарська метисація. Чимало рядових воїнів оселилися на південно-східній окраїні, були зараховані в прикордонні загони і утворили стан дворян-однодворців (56- Див.: Кучеев А.М. Следы тюркского элемента у однодворцев. - Доклады отделений и комиссий Географического общества СССР.-№ 15,-Л., 1970, c. 127-134.). Лише Катерина II, спрощуючи систему Російської імперії, перевела їх у стан державних селян.

Отже, підсумовуючи сказане, слід підкреслити, що своєю державністю росіяни зобов'язані татарам - відбулася лише заміна столиць, Сарая на Москву, і заміна татарського хана на православного царя. Про це свідчить

[Юрій М.Т. Етногенез... –С.71.]

і термінологія володимиро-суздалъсъкпх літописців XIII XIV ст., де татарські хани Золотої Орди прялю називаються царями, наприклад, "цар Батий", "цар Узбек'', "цар Ногай''.

КОННИЦА МОСКОВИИ 1. Военачальник в бахтерце и шеломе. 2. Рядовой лучник в тегиляе, 3. Богатый воин в тегиляе и мисюрке под шапкой.

Під могутнім впливом Золотої Орди в Росії утверджується військово-тиранічна форма правління. Деякі публіцисти називають її азіатською, східною деспотією. Але на відміну від східних деспотій, які знали архітектуру, витончене мистецтво, придворну поезію, вироблене законодавство, Орда не мала навіть початків цивілізації, жодних елементів громадянського суспільства. Тільки надзвичайна жорстокість вождя-хана була спроможна утримати хаотичне свавілля, не скріплене законами. Причому кожен у цьому свавіллі намагався бути не менш жорстоким, ніж вождь, щоб заслужити його милість і прихильність. Догоджання зверхникові, зрада (якщо її вимагає вождь) своїх близьких у поєднанні з беззаперечною відданістю й готовністю віддати своє життя в ім'я інтересів хана, що уособлював державу, Москва отримала в спадщину від Орди. "Чи дією прикладом, чи вливанням крові, вони (татаро-монголи - М.Ю.), - писав П.М. Савіцький, - дали Росії можливість організовуватись військове, створювати державно-примусовий центр, добиватися стійкості; вони дали їй якість - ставати могутньою ордою" (57- Савицкий П.Н. Степь и оседлость. В кн.: "Евразия. Исторические взгляды русских эмигрантов". — М.,1992, с.75.).

Тому коли говорити на цьому тлі про особливості формування феодалізму в Росії, то про жодне порівняння з Західною Европою не може бути й мови. Якщо в Европі централізація відбувалася внаслідок внутрішніх центробіжних тенденцій з опорою на багатіючі міста, щойно народжений третій стан, який навчався особистої незалежності у стану феодального, то Росія здобула свою єдність

[Юрій М.Т. Етногенез... –С.72.]

з допомогою татарських військ. Вивищення Москви могло відбутися тільки тому, що вона взяла на себе функції представниці завойовників. Л.М.Гумільов досить точно формулює принцип російського деспотизму, на якому виросла Москва. Московити, стверджує він, "прагнули не до захисту своїх прав, яких у них не було, а до отримання обов'язків, за виконання яких належало "цареве утримання" (58- Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь.. — С.624.). Він вважає, що саме "ця оригінальна, незвична для Заходу система відносин влади і підлеглих була настільки привабливою" (59- Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. — С.624.), що зібрала навколо Москви всю Північно-Східну Русь. За такої організації суспільства, звісно, не могло скластися громадянське суспільство, тобто цивілізаційність в точному значенні цього слова, не було і законів, які б затверджували елементарні права особистості. "Стани різнилися не правами, а повинностями, між ними розподіленими. Кожен зобов'язаний був захищати державу або працювати на державу, тобто годувати тих, хто його захищає. Були командири, солдати, працюючі, не було громадян" (60- Ключевский В.О. Соч. в 9-ти томах. - М., 1988, т.ІІ, c.372.).

До цього слід додати, що у свідомості московізованої Русі руський цар ніби поєднував у собі царя (тобто імператора) Візантії, будучи його "наслідником" як владика православної держави, і царя (хана) Золотої Орди. "Територіально, - пише Б.А.Успенський, - він виявляється спадкоємцем татарського хана, а семіотичне - грецького імператора", цар стає "більш сакральною фігурою, ніж патріарх" (61- Успенский Б.А. Царь и самозванец: самозванчество в России как культурно-исторический феномен. - В кн.: Художественный язьпс средневековья. - М., 1982, c.223, 226.) - він наділений божественною владою по праву народження, тобто державна влада у Росії є важливіша, ніж церковна.

Та слід зазначити, що істернізація російського суспільства не була простим запозиченням і копіюванням типово азіатських форм правління, а мала низку суттєвих

[Юрій М.Т. Етногенез... –С.73.]

відмінностей і вдосконалень. Особливо наочно це видно на регіональному рівні управління, однією ланкою якого щодо Золотої Орди були московські князі. На думку Р.Пайпса, "головний провінційний управитель Московської держави - "воєвода" був, по суті, сатрапом, який поєднував адміністративні, податкові, військові і судові функції... Таке ставлення не так уже і відрізняється від ставлення монголів до підкореної Русі. Однак, на відміну від монголів, Москва турбувалася про те, щоб ніхто з воєвод не закріпився при владі" (62- Пайпс Р. Россия при старом режиме. - М., 1993, с. 130.). Періодична і часта зміна воєвод не лише запобігала їх зростанню з місцевими елітами, а й сприяла встановленню більш жорсткого і прямого контролю за їх діяльністю, перетворюючи їх на простих виконавців московського уряду, де головним критерієм була особиста відданість і вірність московському царю й регулярний збір всіх видів податків для центру.

Вищенаведені чинники сприяли формуванню російського суспільства в основі якого лежали особливі норми та стандарти, які можна звести до таких постулатів: 1) держава вище за все; 2) суспільство як ціле вище за людину як індивіда; 3) не багатство гарантує владу, але влада забезпечує багатство (звідси випливає, що корупція є невід'ємною рисою цього суспільства); 4)виробництво, технологія, інновації виправдані лише настільки, наскільки вони сприяють військовій могутності, розширенню території і зміцненню держави; 5) вищий моральний принцип є виправданням будь-яких акцій за умови, що вони спрямовані на зміцнення влади, на служіння їй; 6) основне внутрішнє призначення держави - патерналістське: держава визначає, що добре і що погано для своїх підлеглих, розподіляє блага з урахуванням місця кожного

[Юрій М.Т. Етногенез... –С.74.]

в ієрархічній системі влади. Партії та різні організації мають право на існування лише як механізми, що зміцнюють владу; 7) обман, наклепи, злочини тощо виправдані і моральні, якщо вони підпорядковані надзавданню держави, тобто зміцненню військової могутності та розширенню території.

[Юрій М.Т. Етногенез... –С.75.]"

Рис.21. Московські (1) та суздальські (2) срібні монети XIV—XV ст.ст. з татарськими написами та знайдені в Україні західноєвропейські динари (3)

Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише:

"Історичні умови виникнення та розвитку Московської держави принципово відрізнялися від України-Русі... внаслідок колонізації Верхнього Поволжя ільменськими словенами та кривичами і цілеспрямованого переселення київським князем Юрієм Долгоруким залежного населення, дружинників з Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Слов'янські колоністи опинилися в оточенні чужого за культурою угро-фінського населення Верхнього Поволжя.

Утвердитися, зберегти свою культуру було можливо тільки за сильної, необмеженої влади князя-самодержця. Уже син Юрія, Андрій Боголюбський, прибрав до рук усю політичну, військову та судову владу на землях майбутньої Московії. Так на східних землях Київської Русі виникло князівство із сильною, централізованою владою, що пізніше підірвало могутність Києва, спаливши та пограбувавши його 1169 та 1203 pp. (Соловьев, 1989, с.186-190). Абсолютна влада, започаткована Андрієм Боголюбським, остаточно утверджується у Московському князівстві з приходом татар.

Зародки необмеженого самодержавства стали благодатним грунтом для вкорінення тут золотоординської моделі деспотії східного типу. Перші кроки в цьому напрямку зробив легендарний князь Олександр Невський (1220-1263 pp.). Головний удар татарської навали прийняли на себе міста Русі. Крім того, що були зруйновані ремесла і торгівля, міста стали головним джерелом данини для хана. Відплив грошей загальмував розвиток ринкових відносин, призвів до відновлення натурального товарообміну. Припинилося накопичення капіталів і перетворення міщан на середньовічне бюргерство, яке було попередником середнього класу. В його середовищі пізніше зародилися буржуазні відносини. Тобто, татари загальмували розвиток міст на Русі. У Західній Європі він продовжився в напрямку становлення ринкової економіки і правового суспільства (Криворотов В. Вехи. Взлеты и падения особого пути России // Знание-сила.- 1990.- №8-9с.28).

Міста на Русі перешкоджали встановленню абсолютної влади князя. У боротьбі з міщанами Олександр Невський бере в союзники хана. Він заходився стягати податки для Золотої Орди, за що отримав у своє розпорядження татарську кінноту, за допомогою якої жорстоко придушує антитатарські повстання в ряді міст Північно-Східної Русі, знищуючи паростки європейського способу виробництва і закладаючи підвалини азійської деспотії. У XIII ст. Русь стала полем битви двох цивілізацій.

Якщо татари уособлювали собою Азію, то лівонський орден у Балтії - Європу. Невський робить вибір на користь Азії. Усі свої сили він спрямовує не проти татар, що саме розгромили Київську державу, а проти експансії Європи на руські землі. Фактично своїми перемогами над шведськими та німецькими лицарями 1240 та 1242 pp. він захищав право Північно-Східної Русі на азійський шлях розвитку (Криворотов, с.28 - 30). За Олександра Невського, княжа влада значно посилилась за допомогою татар. Ще сильнішою вона стала за Івана Калити (1325 - 1340 pp.), який уславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері і став за це головою золотоординської адміністрації на Верхній Волзі.

За вірну службу ханові (збирання податків та придушення антитатарських повстань) Калита отримав право на приєднання до Москви сусідніх князівств. Так почалося "збирання" Москвою руських земель, на яких за допомогою татар остаточно закріпився золотоординський варіант деспотії східного типу ( Покровський М.Н. Русская история.- т.1 - М., 1929, с. 116 - 119). Московське князівство навіть після перемоги нйд татарами на Куликовому полі 1380 р. фактично лишалося улусом Золотої Орди. В моду увійшов татарський одяг, знать переходила у мусульманство, а татарська мова стала мало не державною за Василя II. Державний устрій Московського князівства формувався певною мірою як копгя золотоординського. Це стосується адміністрації, війська, митниці, пошти, фінансової та грошової систем тощо.

Навіть терміни "таможня", "казначейство", "ямська" "служба", "деньги" - тюркського походження. На ранніх московських монетах присутні татарські написи. Грошову систему також запозичено з Орди. Це стосується як основних номіналів грошей (деньга, алтин та ін.), так і способів карбування монети. За золотоординською технологією в Москві карбували гроші з XIV ст. до 1699 р., коли Петро 1 європеїзував грошову систему імперії (Рис. 21). Молоде Московське князівство потребувало сильної армії. В ті часи неперевершеною ударною силою була татарська кіннота. Московські князі радо запрошували на службу татарську знать з дружинами, що осідали в столиці та інших містах держави.

Ці періодичні ін'єкції татарської крові супроводжувалися трансплантаціями цілих військових азійських структур. Наприклад, опричнина була запозичена і перенесена на московський грунт Іваном IV з татарської військової практики. Образний опис становлення московської деспотії східного типу під впливом Золотої Орди подає російський філософ Г.Федотов у книзі "Росія та свобода": "В самій московській землі вводять татарські порядки в управлінні, суді, збиранні данини. Не іззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просочується у плоть і кров. У XV ст. тисячі хрещених і нехрещених татар йшли на службу до московського князя, вливаючись у ряди служивих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом.

Саме збирання земель відбувалося східними методами. Знімався весь верхній пласт людності і вивозився до Москви, замінюючись прийшлими та служивими людьми. Без винятку викорчовували всі місцеві особливості та традиції... Всі стани були прикріплені до держави службою та тяглом. Людина вільної професії була явищем немислимим у Москві... Кріпосна неволя стала повсюдною саме тоді, коли вона відмирала на Заході.

Рабство диктувалося не примхами владарів, а новим національним завданням: створення імперії на злиденному економічному підґрунті. Тільки крайньою напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська, безкінечно розростаюча держава". Не останню роль у формуванні московської деспотії відіграла церква. Загальновідому віротерпимість татар російський історик М.Покровський пояснює активним співробітництвом московського православ'я з татарами.

Це було вигідно останнім, оскільки церква "молилася за хана". Правове становище церкви починають визначати ханські ярлики. Навіть після звільнення з татарської неволі московські церковники XV ст. підкреслювали свій високий статус, посилаючись на 7 ханських ярликів. Московська деспотія була створена значною мірою з допомогою маріонеткової церкви (Покровський, с.162 - 171). Однак класична модель східної деспотії, що спирається на бюрократично-військовий служивий стан, склалася в Росії не одразу. Значний внесок у її формування зробив Іван IV Грозний (1546-1584 pp.) (Криворотов, с.53 - 66) ...

Свобода грунтується на незалежному від 'верховної влади джерелі прибутків. Іван IV розумів, що економічна незалежність виробника породжує політичну свободу, а відтак підриває абсолютну деспотичну владу великого князя. Щоб зберегти монополію на владу, він знищує перші паростки ринкової економіки в Росії. Для цього за золотоординським зразком створено спецвійська, своєрідну таємну поліцію - опричнину, її головним завданням було знищення товарного виробництва зерна на боярських землях, а також осередків товарного, європейського способу виробництва у Новгороді та Пскові. Все це швидко і по-азійськи жорстоко було виконано опричниками. Тим більше, що за указом великого князя майно жертви діставалося вбивці (Селюнин В. Истоки // Новый мир.- 1988.- №5, с.216 - 224).

Отже, Іван IV віддав перевагу абсолютній владі перед ефективною ринковою економікою. Результати не забарились. Росія втратила вихід до Балтії. Вся країна лежала в руїнах. Міста і села спустошились. Прямим наслідком переходу до примусової, кріпацької праці була економічна, політична, військова та урядова криза початку XVII ст. У цей, так званий, "смутний" (невизначений) час Росія мало не втратила державності. Після погромів Івана Грозного ринкова економіка поступово відроджується в середині XVII ст. за царя Олексія Михайловича. Розвивається торгівля, зміцнюються економічні зв'язки із Заходом, засновуються перші мануфактури, заводяться "полки іноземного строю" (Криворотов, с.34).

Незмірно зріс економічний та військовий потенціал Московського царства після приєднання України. В середині XVII ст. Україна за площею дорівнювала Московській державі, а за чисельністю населення навіть перевищувала її. Нові землі московської корони були надзвичайно багаті не лише природними та людськими ресурсами, але й мали розвинуту для свого часу ринкову економіку європейського типу, великий інтелектуальний потенціал.

Освічені українці понесли набутки європейської цивілізації до темної, пригніченої деспотичними порядками Москви (Огієнко І. Українська культура.- К., 1918, с.59-1.10). Російська історична наука однозначно позитивно ставиться до реформаторської діяльності Петра І (1672 - 1725), що "прорубав вікно у Європу". Але чи справді його реформи були спрямовані на введення Росії до кола європейських держав? Він створив армію і флот за європейським зразком, європеїзував грошову систему, вдягнув мешканців столиці в європейські камзоли.

Цар розумів значення промисловості для могутності держави і заснував численні заводи та мануфактури. Однак усі ці заходи мали яскраво виражену мілітарну спрямованість. Петра І цікавила не розбудова економіки, а зміцнення військового потенціалу для експансії у західному та південному напрямках. Реформи проводили за рахунок надцентралізації влади, позаекономічного примусу до праці, посилення кріпацтва, а не розвитку ринкової економіки, як це робили в Європі. Показово, що саме за царювання Петра І максимально одержавилися продуктивні сили країни. Так, з 1700 по 1710 pp. побудовано 14 казенних металургійних заводів і лише 2 приватних. В.Ключевський писав, що навіть o приватні фабрики та компанії набули характеру державної установи. Показова історія з мануфактурами, що виготовляли сукно для військових мундирів.

З самого початку цар душив приватну ініціативу, надаючи пільги та фінансуючи з казни державні суконні підприємства. Незважаючи на суворі покарання, зловживання у галузі досягли небачених розмірів. А сукна для армії весь час не вистачало. До того ж, через низьку якість, воно не могло конкурувати із сукном приватних підприємств чи привезеним з-за кордону. Всі спроби налагодити виробництво сукна на державних мануфактурах Росії у XVIII ст. не мали успіху. Лише у 1816 p. держава віддала цю справу у приватні руки, і через 6 років виробництво сукна перевищило попит на нього (Селюнин, с.182, 183).

Індустріалізація країни за Петра І грунтувалася на примусовій праці та надексплуатації народу, що, як відомо, є суттєвою ознакою азійського способу виробництва. У кріпосницькій державі вільних рук не було, і самодержець вирішив проблему забезпечення нових промислових підприємств, приписавши до них кріпаків. Експлуатація на металургійних заводах Уралу набула нелюдських форм, коли робітників приковували до тачок і живцем ховали під землею. Тотальний наступ здійснювався і на внутрішній світ людини. Надцентралізація призвела до одержавлення і духовної влади. За Петра І церква остаточно стала елементом імперського державного організму на чолі з окремим міністерством - Синодом.

Фактично лідер деспотії східного типу з архаїчною і неефективною системою господарювання намагався побудувати європейську економіку азійськими методами. До речі, таку ж спробу, тими ж способами і з тим же негативним результатом повторив Сталін. Одразу після смерті імператора відбувається різкий спад виробництва, а господарство без економічних стимулів набуває застійного, інертного характеру. Якщо у 1718 p. Росія вийшла на перше місце у світі по виплавці чавуну, то через 50 років Англія виробляла його у 15 разів більше. З 848 кораблів, що були у Росії на Балтиці за Петра І, після його смерті в море могли вийти лише кілька суден. Успіхи, досягнуті в результаті насильства над економікою, виявилися нетривкими й ілюзорними (Селюнин, с.182).

В часи татарської неволі та необмеженої сваволі Івана Грозного Московська держава остаточно втратила незалежний аристократично-лицарський стан. Мається на увазі знищена опричниками верства незалежних землевласників бояр, які були прямими нащадками дружинно-боярського лицарства Київської Русі. Це мало для Росії фатальні наслідки. Адже лицарство було стрижнем середньовічного європейського суспільства. Феодальна аристократія середньовічної Європи економічно не залежала від короля, бо спадкове володіла значними земельними угіддями. Ця економічна незалежність від королівської влади була підґрунтям лицарських вольностей. Закріплені середньовічним законодавством у вигляді станових привілеїв, вони започаткували розподіл влади, що лежить в основі сучасної парламентської демократії Європи.

Становлення сучасних численних свобод людини відбувалося в середньовічній Європі шляхом поступового поширення вольностей незалежного лицарського стану на інші суспільні верстви. Російський філософ Г.Померанц писав; "Європейська воля вся виросла з аристократичних і патриціанських вольностей". В середньовічній Україні лицарство було представлене спочатку княжою дружиною, а пізніше шляхтою та певною мірою козацтвом. Пізньосередньовічна Московська держава XIV-XVIII ст.ст. не знала лицарства в європейському розумінні, бо формувалася під потужним впливом східної державності Чингізидів.

А як відомо, східним деспотіям лицарський стан не властивий. Адже, як зазначалося, лицарські вольності в Європі базувалися на економічній незалежності феодала від володаря. В основі цієї незалежності лежала спадкова власність на землю. У Росії, якій традиційно не властива приватна власність, зокрема на землю, не міг існувати економічно незалежний лицарський стан. Московські дворяни були холопами царя, яких за провини шмагали батогами, чого навіть уявити не міг європейський лицар. Через відсутність лицарства Росія не знала ні співців лицарської слави (скальдів, труверів, кобзарів тощо), ні власного лицарського епосу. А саме на ньому формувалася європейська література, яка в свою чергу стала підґрунтям європейської ментальності. Так, Тарас Шевченко сформував не тільки українську словесність, але й свідомість.

У відповідності з європейською традицією його творчість постала на козацькому епосі, про що промовисто свідчить назва його першої поетичної збірки - "Кобзар". Відсутність власного лицарства та його епосу зумовила інший від Європи шлях формування російської словесності та пов'язаної з нею ментальності... в Європі, зокрема в Україні, провідну роль у цьому процесі відіграли власні епічні лицарські традиції ..."

Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995).Г. Півторак пише:

"Політична вага і значення Ростово-Cуздальської землі різко зросла в роки князювання Юрія Долгорукого - молодшого сина Володимира Мономаха і засновника Москви (1147 р.). Одружившись із половецькою княжною, він започаткував міцний і тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських князів із половцями. Саме Суздальська земля від середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька та Смоленська за відокремлення від Києва...

Проте Юрій Долгорукий ще не переривав зв'язків з Києвом і навіть намагався здобути собі київський престол. Зовсім іншу політику повів син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський (1157-1174). Він виріс на Суздальщині, вважав її своєю батьківщиною. Україна була для нього вже чужа. Спочатку Юрій Долгорукий посадив Андрія на престол у Вишгороді біля Києва, але він таємно втік звідти до Суздаля, забравши з собою різні коштовності, а серед них - і славнозвісну Вишгородську ікону Богородиці, що стала основною святинею Володимира-на-Клязьмі, а згодом - і Москви.

Це був відвертий і демонстративний розрив з Україною, початок самостійної політики молодої Великорусі ... монголо-татарське поневолення залишило глибокий слід не тільки у свідомості людей. Воно вплинуло на всі сторони суспільно-політичного життя молодої російської держави, певним чином відбилося й на менталітеті російської народності. Не випадково ж М. Бердяев називав Росію "християнізованим татарським царством".

Московський цар - глава колишнього Північно-Східного улусу Золотої Орди - з розпадом імперії Чингісхана сприймався і московитами, і татарами як законний спадкоємець монголо-татарської держави... Московські князі та інша знать охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то в крайньому разі знатних дівиць з Орди (Новосельцев А. И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. - 1989. - № 9. - С. 31.)."

"... Велика роль в етногенезі москвинів належить монголам... Монголи зруйнували протилежну їм за духом слов'янську Русь, але з розумінням поставились до споріднених з ними напівдиких угро-фінів (русcких), включивши їх у свою орду на правах улуса (области). Саме після навали монголів, що знаходились на вищому рівні суспільного розвитку, розпочався бурхливий розвиток Московії, яка запозичила від них державний устрій, військову організацію, назву (дєньга, алтин) та спосіб виготовлення грошей. Від татар ідуть такі назви, як "казна", "таможня", "ямська служба", "тулуб", "улан" та тисячі інших.

Московські князі взяли гору над іншими князями цих теренів, бо подобались золотоординським ханам за те, що були найпідлішими й найпідступнішими. Московська знать родичалася з татарами, вдягалася по-татарськи, переймала й наслідувала татарські звичаї, переходила в мусульманство, а татарська мова за князя Василя II (1425-1462 pp.) стала мало не державною. Московські князі запрошували до себе на службу татарських воєвод з військовими дружинами. Так з'явилися численні тюрські прізвища серед москвинських феодалів: Аксакови, Аракчеєви, Басманови, Булгакови, Салтикови, Чаадаєви, Юсупови та безліч інших...

Боротьба московських князів з золотоординськими ханами була не боротьбою за незалежність, як подають московські історики, а змаганням за панування у цій азійській деспотичній державі. Більшість військових заходів Московії в 15-17 ст. були спрямовані на відновлення цієї держави, яка розпалася внаслідок переміщення її політичного центру з Нижньої Волги до Москви. Зміна ж назви (Московське царство замість Золотої Орди) було лише словесним камуфляжем. Не дивно, що після політичного звільнення від татарської залежности вплив татар на формування москвинського етносу не зменшився, а навпаки, збільшився внаслідок прямого включення тюрських народів та держав до Московського князівства.

У збірнику "Говоря откровенно" (Москва, 1989 р.) Дм.Балашов пише, що "після взяття Казані татарська знать була урівняна в правах з москвинською" і "до третини наших дворянських родів мають монголо-татарське походження". А"після Казані були ж ще тюрські Поволзькі та Уральські народи, Астраханське ханство, урало-сибірські племена. Куди ділася вся та людність? Переважна більшість їх стала "русскімі". Москвини створились внаслідок злиття споріднених між собою угро-фінів з татарами ... Що ж у москвинах слов'янського? Цього не знаходимо. Між русами-українцями та москвинами немає нічого спільного у походженні... "

"Тот народ, который назвал себя великорусским и, непрерывно расширяя свои владения со средней скоростью 200 кв. км в сутки, создал могучую империю от Балтики до Тихого океана под названием Россия, начался с Мамаева побоища (1380 г.). Не с погрома русского Киева суздальскими «братьями» (1169 г.), когда была вывезена из Вышгорода украинская святыня — икона Богоматери, написанная самим евангелистом Лукой, и не с основания Москвы (1147 г.), когда глухую деревеньку Кучково, расположенную среди мешехских гатей, посетил князь Юрий Долгорукий, а именно с победы московского князя Дмитрия над ордынским темником Мамаем.

Стольный Киев громила меря и муромщина, еще как следует не ославянившаяся и не имевшая монгольской закваски. Последняя была зало­жена в русский этнический организм позже и заработала лишь с конца XIV в. Всем известная интерпретация Куликовской битвы слишком упрощает и затемняет суть дела. Прежде всего официальные историки избегают анализа причин и следствий этого действительно судьбоносного для Руси события. Чего хотел Дмитрий Донской? За что он со своими дружинами вступил в схватку? И с кем конкретно? И чего добился в итоге?

На эти простые, естественные вопросы да­ются весьма «облегченные» ответы: как, мол, с кем? С Золотой ордой! Как, мол, за что? За освобождение Руси! Как, мол, чего добился? Разгрома монголов! Все подобные отве­ты только наводят «тень на плетень». Не хотел Дмитрий «освобождения» Руси от монголов (он был близким родственником хана, а его прапрадед Александр Невский — приемный сын Батыя), и не с Золотой Ордой он боролся! Дмитрию, как и всей тогдашней знати, совсем неплохо жилось и «под игом» Орды. А народу? Кто тогда думал о «народе»?

Да и после освобождения от «ига» ему, народу, стало, пожалуй, еще хуже... На старых картах Московщина нередко именуется Татарией ... Главное то, что монголы усилили в менталитете россиян (московитов)...экспансионистские и гегемонистские черты... "

"Среди тюркизмов, проникших в русский язык в течение длительного времени соприкосновения русских с тюркскими племенами и народностями, значительное место занимают прозвища и фамилии. Многие из русских исторических и современных фамилий являются тюркскими по тюркскому происхождению их носителей, но значительное их количество происходит также от тюркских прозвищ, данных тому или иному лицу, не связанному своим происхождением с тюрками.

Кроме известного “Словаря древнерусских личных собственных имен” Н. П. Тупикова [1-Н. П. Тупиков. Словарь древнерусских личных собственных имен. “Зап. Отд-ния русской и славянской археологии имп, Русского археол. об-ва”, т. VI., СПб., 1903.], представляющего собой исключительное по полноте собрание личных имен н фамилий (отчеств), источниками для подбора, анализа и сопоставления материала по конкретным русским фамилиям тюркского происхождения могут служить различного рода летописные сведения, юридические акты, духовные и договорные грамоты, акты феодального землевладения и проч., относительно полная библиография по которым дана в монографии В. К. Чичагова[2- В. К. Ч и ч а г о в. Из истории русских имен, отчеств и фамилий. М., Учпедгиз, 1959, стр. 126—127. ], а также в книге А. В. Суперанской [3- А. В. Суперанская. Как вас зовут? Где вы живете? М., 1964, стр. 92—94].

Из специальных изданий, содержащих списки или указатели старых русских фамилий, не отмеченных в упомянутых выше исследованиях, приведем книгу А. В. Экземплярского [4- А. В. Экземплярский, Великие и удельные князья Северной Руси в татарский период, т. 1—11. СПб., 1889, 1891.] и более поздние издания в сериях различных юридических актов, содержащие материалы по русской антропонимике [5- Акты социально-экономической истории Северо-Восточной Руси, т. II. М., 1958; т. III, 1964 (с указателями); Акты феодального землевладения и хозяйства, т. II, сост. А. А. Зимин. М., 1956;т. III, сост. Л. В. Черепнин. М., 1961; Тысячная книга 1550 г. и дворовая тетрадь 50-х годов XVII в., подготовлена к изданию А. А. Зиминым. М., 1952. ].

Все эти издания содержат тысячи русских фамилий, из которых значительный процент составляют фамилии тюркского происхождения. Для этимологических исследований наибольший интерес представляют источники, содержащие не только собственные имена и фамилии, но и сведения об их происхождении, т. е. родословные. (Родословная книга князей и дворян российских и выезжих. См.: История правительствующего сената за двести лет 1711—1911, т. V (доп.). СПб., 1911, стр. 63 ) В этом отношении важными для изучения представляются такие источники, как “Бархатная книга” в, синодальные списки родословных [7- Родословная книга... См.: Временник имп. Московского об-ва истории древностей российских, кн. X. М., 1851. Смесь. Стр. I—VIII и 1—286.], а также краткие родословные в Общем российском гербовнике [8- Общий гербовник дворянских родов Всероссийской империи, —X, СПб., "1797—1836 (далее сокращенно; ОГДР). ].

Преимущество этих источников для этимологических исследований заключается в том, что родословные нередко приводят различного рода разночтения фамилий, а иногда и их более близкую к источнику и фонетически полную форму. Для того чтобы ограничить рамки настоящего исследования определенным количеством фамилий, в нем за основу взят перечень русских фамилий с их родословными, помещенный в ОГДРX. В необходимых случаях в процессе исследования сведения о родословных отдельных фамилий тюркского происхождения проверяются по более полным материалам других родословных.

Несмотря на наличие у русских множества фамилий тюркского происхождения, до сих пор не было специального исследования, посвященного этой проблеме. Е. П. Карнович, один из первых затронувших этот вопрос, отметил значительный тюркский слой в русских исторических фамилиях. “Князей из татар, вообще, — писал он, — у нас было и есть такое множество, что и ныне в простом русском народе каждого татарина называют князем...” [9- Е. П. К а р н о в и ч. Родовые прозвания и титулы в России и слияние иноземцев с русскими. СПб., 1886, стр. 174.] Однако некоторые попытки его этимологизации отдельных имен и фамилий иноязычного и, в частности, тюркского происхождения были неверны.

“Так, например, — пишет он, — фамилия Муханов есть нечто иное, как только татарское имя и татарский титул, слитные вместе “Му-хан” с прибавкой окончания “ов”. То же, следует сказать и о фамилии Бибиков: в ней слог “би” — собственное имя, а “бик” то же, что бек, т. е. мурза тоже с прибавкой “ов” вместо “ович”” [10- Там же, стр. 62—63.]. Не мотивированно отнесены им к мордовским такие тюркские по своему происхождению фамилии, как Енгалычев, Акчурин, Булушев, Утешев, Кудашев и проч. [11- Там же, стр. 68. ] Некоторые и более проверенные сведения о тюркских по происхождению русских фамилиях приводит А. М. Селищев [12- А. М. С е л и щ е в. Происхождение русских фамилий, личных имен и прозвищ. “Уч. зап. МГУ. Труды кафедры русского языка”, вып. 128, 1948, стр. 137—141. ].

Ср., например, его довольно точные переводы тюркских по происхождению прозвищ: Булгак 'беспокойный, суматошный человекэ; Бурнаш 'задира ', 'холостяк разгульной жизни; Сутырга 'вздорный человек' и т. п., а также правомерное отнесение к именам, проникшим через тюркское посредство, таких, как Алай, Ахмат., Балабан, Кызыл, Касим, Кыпчак, Мамай, Мансур, Мурат, Саадак и проч. Однако в тюркологическом плане более подробный филологический анализ русских фамилий тюркского происхождения и определение конкретных исторических условий их возникновения до сих пор не был сделан тюркологами, несмотря на обширный и благодатный для этого материал.

Для более точного научного обоснования происхождения каждого антропонима (в данном случае — фамилии) представляется необходимым, во-первых, по возможностиустановить по соответствующей родословной связь этой фамилии с прозвищами далеких ее предков, а также исторические связи этой фамилии с другими родственными фамилиями; во-вторых, определить в необходимых случаях общие геральдические признаки в соответствующих изображениях гербов, указывающих на восточное (тюркское) происхождение их обладателей; в-третьих, установить точную транскрипцию того или иного имени или прозвища, по возможности привлекая для этого все их фонетические варианты, использованные в родословных, и в первую очередь наиболее древние из них; в-четвертых, дать анализ исходного слова, привести соответствующие параллели из различных тюркских языков и на основании этих сведений установить ту или иную этимологию данного прозвища, а следовательно, и данной фамилии.

В родословных, как правило, указывается происхождение основателя данной фамилии, причем чаще всего родоначальник фамилии определяется как выходец с Запада или Востока. Нередко западное происхождение основателю рода приписывается искусственно при явно выраженной восточной, тюркской по происхождению фамилии, но, как правило, сведения в родословных о восточном происхождении фамилии являются более или менее точными и подтверждаются соответствующими восточными именами и прозвищами их родоначальников.

На основании сведении из родословных книг часто устанавливается общее происхождение нескольких фамилий от единого предка, подтверждаемое общностью геральдических признаков в соответствующих родовых знаках — гербах, что представляется любопытной аналогией для родоплеменных отношений родственных родовых подразделений и соответствующих тамговых знаков, бытовавших вплоть до Великой Октябрьской социалистической революции у тюркских народов, сохранивших пережитки своей родоплеменной системы. Основная масса русских семей тюркского происхождения имела своими предками (основателями рода) выходцев из Золотой Орды, что хронологически относилось к концу XIV и к XV вв., однако встречаются и более ранние фамилии тюркского происхождения, ведущие свое начало от более древних предков — половцев, печенегов, узов и тюрков.

Тюркские фамилии, как уже отмечалось выше, происходят либо непосредственно от имени выходца из половецкой или узо-печенежской среды, а чаще — из Золотой Орды, либо от прозвища, данного в русской по происхождению семье тюрками — родичами (например, при смешанных браках русских с узо-печенегами и половцами, а позже также с татарами) или соседями — представителями фамилий тюркских по своему происхождению. Такие тюркские прозвища, данные кому-либо из членов традиционной русской семьи, закреплялись за получившим его лицом, и последующие его потомки приобретали новую фамилию по данному прозвищу, а старая фамилия, таким образом, прерывалась.

Прозвище, как правило, указывало на то или иное свойство или признак данного лица, чаще отрицательный. Большинство прозвищ по своему грамматическому значению были прилагательными, качественными или отглагольными, по признаку того или иного действия, характерного для получившего данное прозвище. В качестве примеров могут быть приведены следующие. Фамилия Тургенев имеет совершенно очевидную тюркско-монгольскую основу — качественное прилагательное turgen алт. 'скорый', 'быстрый', 'спешный'; монгольск. 1. 'быстрый', 'скорый', 'спешный'; 2. 'вспыльчивый'; фамилия Аксаков — тюркск. aqsaq 'хромой'. Фамилия Кутузов происходит из тюркск. qutuz — qutur 'бешеный'; Л. Будагов: qutur; турецк. quduz—qutuz 'бешеный', чагатайск. 'бешеная собака[13- ОГДР, V, 17. ]; Радлов: 'бешеная собака' и проч. Любопытно, что фамилия Кутузовых по их родословной ведет свое происхождение якобы с Запада, но явно тюркское происхождение основы слова qutuz указывает на связи этой фамилии с Востоком.

Так, в родословной Голенищевых-Кутузовых указывается на то, что фамилия Кутузовых “происходит от выехавшего в Россию к Благоверному Великому князю Александру Невскому из немец честного мужа именем Гавриила. У сего Гавриила был праправнук Федор Александрович Кутуз, от которого пошли Кутузовы” . “Происшедшего от сего Федора Кутуза, потомка Андрея Михайловича Кутузова дочерь была в замужестве за Казанским царем Симеоном. Помянутого же Кутуза брат родной Ананий Александрович имел сына Василия, прозванного Голенище, Потомки их Голенищевы-Кутузовы Российскому престолу служили...”[14- ОГДР, II, 31. ] Здесь мы имеем пример либо искусственного возведения тюркской по своему происхождению фамилии к западным их предкам — немцам, либо получения прозвища Кутуз (< qutuz) для предка — представителя традиционной русской семьи, не имевшей отношения к Востоку.

При определении этимологии той или иной фамилии возникают трудности в том отношении, что слово, от которого происходит прозвище, а затем фамилия используется не в прямом, а в переносном значении, причем переносных значений бывает для данного слова, как правило, несколько, поэтому иногда трудно определить, по какому именно значению слова дано соответствующее прозвище. В таких случаях даются все переносные значения и можно только предполагать, по какому свойству из этих значений присвоено прозвище, точные же доказательства можно найти только в исторических подтверждениях, если таковые имеются.

Итак, общая схема анализа каждой фамилии имеет следующую структуру: а) сведения о данной фамилии из имеющейся родословной ОГДР, а если родословная недостаточна, даются сведения о той же фамилии из родословной по другим источникам; б) установление связей с другими фамилиями; в) анализ исходного тюркского слова и приведение параллелей с переводами из других языков; г) предполагаемые этимологии; д) заключение [15- В качестве основных источников для тюркских сопоставлений привлечены следующие: Радлов (В. В. Р а д л о в. Опыт словаря тюркских наречий. СПб., 1888—1911); Будагов (Л. Б у д а г о в. Сравнительный словарь турепко-татарских наречий, I—II. СПб., 1868—1871);

казахск. (X. Махмудов. Г. Мусабаев. Казахско-русский словарь. Алма-Ата, 1954); киргизск. (К. К. Юда-хин. Киргизско-русский словарь. М., 1965); туркменок. (Туркменско-русский словарь, под ред. Б. А. Каррыева. Ашхабад, 1940); алтайск. (Н. А. Баскаков, Т.М. Тощакова. Ойротско-русский словарь. М., 1947); хакасск. (Н. А. Баскаков, А. И. Инкижеков а-Г р е к у л. Хакасско-русский словарь. М., 1953); ногайск. (Ногайско-русский словарь, под ред. Н. А. Баскакова. М., 1963); татарок. (Татарско-русский словарь. М., 1966); уйгурск. (Н. А. Баскаков, В. М. Н а с и л о в. Уйгурско-русский словарь. М., 1939); Вербицкий (В. И. Вербицкий. Словарь алтайского и аладаг-ского наречий тюркского языка. Казань, 1884); турепк. (Д. А. М а г а з а н и к. Турецко-русский словарь. М., 1939); монгольск. (Монгольско-русский словарь, под ред. А. Лувсандендева. М., 1957). ]...

Таким образом, в казалось бы последовательную русскую родословную Гедеминовичей включаются два прозвища тюркского происхождения: Булгак (bulyaq) и Курака (quraq ~ quryaq), причем носители того и другого прозвища связаны родством, по которому Андрей Курака приходится сыном Ивану Булгаку. Если бы не было этой родственной связи, то можно было бы оспаривать тюркское происхождение прозвища Курака, но безусловное отношение к тюркизмам... позволяет предполагать, что и прозвище Курака представляет собой тюркское слово quraq + русское окончание -а. Следовательно, здесь имеет место либо установление какого-то родства Гедеминовичей (вероятно, по женской линии) с родом, происходящим из Золотой Орды, либо, как это указывается в родословной, Булгак и Курака были прозвищами отца и сына, данными кем-либо из золотоордынских татар, перешедших на службу к русским великим князьям Василию Темному (1425—1462) или Иоанну III (1462—1505).

Именно в это время такой переход был наиболее интенсивным... Фамилия Дашковых с различными ударениями, первая на первом слоге принадлежит князьям Дашковым [ 28], вторая с ударением на втором слоге — к дворянской фамилии Дашковых [29]. "... Прозвище или имя Дашек могло принадлежать представителю огузского племени, входившему как в племенной союз половцев, так и в состав Золотой Орды, и относиться к слову dasyq - tasyq ~ dasik ~ tasik ...Фамилия Бутурлин имеет в своей основе тюркское слово budur ~ butur или budur ~ butur, которое встречается как в старых, так и в современных тюркских языках и может иметь как лабиальную, так и делабиализованную огласовку, т. е. budur ~ bytur budur - butur ...

Дмитриевы-Мамоновы, по имеющейся родословной, происходят от “Смоленского князя Ростислава Мстиславовича” [37], т. е. общего предка с фамилией Дашкова (см. стр. 16—18), имеющей также тюркско-монгольское происхождение... Как видно из родословной Чеглоковых, фамилия начинается от Ивана Филимонова сына Чеглокова. Эту фамилию основатель рода мог получить либо от прозвища отца, либо от собственного имени, если обладатель его был выходцем из татар или монголов... Князь Чета - Чота - Четти -Чотты, выехавший из Орды к Ивану Калите (1328—1340), был общим предком для рода Сабуровых и для более известного в русской истории рода Годуновых [44]. Потомок князя Четы Борис Годунов, как известно, был русским царем в 1598— 1605 гг..."

Московітський історик академік Михайло Покровський пише про військовий союз Московії з Ордою, що "объединение Руси около Москвы" взагалі "было на добрую половину татарским делом".

Федір Тютчев, котрий 26 червня 1864 р. у листі до своєї дочки наголошував: "Московщина не може мати жодного союзу з Європою, ні заради інтересів, ні заради принципів... Тому єдина природна політика Московщини щодо Європи -це не союз з тією чи іншою європейською державою, а навпаки роз'єднання європейських держав, ослаблення кожної... Ми, москвини, мусимо повсякчас пам'ятати, що принципи, на яких стоять Московщина і Європа, є такою мірою протилежні, такою мірою заперечують себе взаємно, що життя однієї можливе лише ціною смерті другої..."

"Свого часу ще Михайло Драгоманов підкреслював ([274], стор.70), що "найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до XVIII в. була більше зв'язана зі Західною Европою, і хоч з проволокою (завдяки Татарам), та все ж йшла разом зі Західною Европою в суспільному і культурному процесі". А під сучасну пору, як наголошує відомий діаспорний дослідник історії України Іван Лисяк-Рудницький ([275]. стор. 2). "більшість істориків згідна з тим, що Московщину-Росію 14-17 століть не слід уважати за європейську по своїй суті країну. Загальновідомо, що "європеїзація", чи пак "окциденталізація", Росії наступила щойно внаслідок реформ Петра І. Але навіть багато російських мислителів вважали цю європеїзацію проблематичною [оскільки, за Г. Федотовим, татарська стихія "изнутри" оволоділа душею Московії, "проникала в плоть и кровь" і в результаті ця душа" "как встарь,.. открыта Востоку", себто повернута до Азії. Декотрі відомі сучасні автори у московських виданнях, взагалі відмовляють росіянам у належності до слов'ян [276]: "Помилуй Бог, да какие же русские славяне? Это только принято так говорить для красного словца. Славяне - это Европа. А самые умные головы (евразийцы) твердо говорят, что хотя и не полностью Азия, но и никакая не Европа. Даже русские "патриоты", наиболее толковые, как В. В. Кожинов, и те заявляют: "Я вообще не думаю, что русский народ является по своей внутренней сути собственно "славянским". Даже с точки зрения антропологической, в нем очень мало славянского, не говоря уже об исторической судьбе" (дійсно, як наголошував у своїх "Литературных мечтаниях" В. Бєлінський, "заняв формы европеизма", росіянин насправді "сделался только п а р о д и е ю европейца". - М. Л.). Нет, говорить на языке славянской группы - еще не значит быть по духу славянином"

Московітський дореволюційний історик П.Н.Савицкий:"Без "татарщины" не было бы России"

Московітський історик князь Микола Трубецькой писав:"Особливості російської стихії виявляються яскраво в народній художній творчості. Значна частина великоруських народних пісень, в тому числі обрядових і весільних, складені в так званій "п'ятитонній", або "індокитайській" гамі... Ця гама існує, причому як єдина, у тюркських племен басейну Волги й Ками, далі у башкирів, у сибірських татар, у тюрків російського і китайського Туркестану, у всіх монголів... Таким чином, у даному випадку маємо безперервну лінію, яка йде зі сходу. На великоросах ця лінія обривається..."

Московітський історик Кoтошіхін Г.:"А Крымской хан пишет титлу царскую коротко, таким обычаем: "Брату нашему Московскому царю" имянование его и потом поздравляет, или поклон свой напишет. А Калмыки и князи пишут и того короче: "Белому царю Алексею Михайловичю всеа Русии здравствовать"; а иные толко напишут: "Белому ж царю", а имени его и титл не пишут. А пишет Крымской хан и Калмыки в грамотах своих о всяких делех коротко, и не с прошением, или упоминанием, для того что у них бывает приказ словом с послами."

"... про фактичне рабствов самій Росії - говорено немало. Скажімо, загальновідомим є лермонтівське «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ». Хоча насправді, як і в усякій деспотії, де у с і є рабами деспота, єдиного «господина», так і в Росії — навіть ті, кого поет відносить до «господ», фактично й вони є рабами царя, який один вершить їх долю (як полюбляв говорити JBBH Грозний ([141], стор. 284), «жаловать есьмя своих холопов вольны, а и казнить вольны же»]. Ось як, наприклад, звертається цар Петро до високородного князя Долгорукого ([142], стор. 56): «... рабе (до речі, саме з Петра московські царі почали називати своїх підданих не «хопопьями», як раніше, а рабами. — М. Л.) верный! В мале был ecu мне верен, над многими тя поставлю», чим одразу ж засмутив інших «вірних» рабів: «Меншикову и другим cue весьма было прискорбно».

Та й відомий російський демократ Микола Чернишевський (не кажучи вже про О. Герцена) твердив, що великороси — це «нация рабов, сверху донизу — все рабы» ((143], стор. 197). I для цього мав усі підстави, оскільки, як наголошували — і саме про російський народ — ще засновники марксизму, «не може бути вільним народ, який пригноблює Інші народи. Сила, яка потрібна йому для придушення іншого народу, кінець кінцем завжди обертається проти нього самого. Поки російські солдати стоять у Польщі, російський народ не може добитися ні політичного, ні соціального визволення» ([144], стор. 488).

Як наголошує Георгій Федотов ([141], стор. 280—286), «весь процесе исторического развития Руси [тут мається на увазі зовсім не та, за висловом С. Соловйова ([145], стор. 20), «древняя собственная Русь», яка включає «княжества Киевское, Переяславское, Черниговское, Смоленское, Волынское, Туровское», тобто К и Ї в с ь к а, а саме Московія-Росія. — М. Л.] стал обратным западноевропейскому: это было развитие от свободы (а от про «древнюю собственную» Русь той же Г. Федотов зазначає, що «...в Киевской Руси, по сравнению с Западом, мы видим не менее благоприятные условия для развития личной и политической свободы», ті на той час вже дали «первые ростки свободы» в Європі.

І зовсім не «Двухвековое татарское иго» стало «концом русской свободы, — наголошує він. — Свобода погибла лишь после освобождения от татар. Лишь московский царь, как преемник ханов, мог покончить со всеми обществеными силами, ограничивающими самовластие». — М. Л.) крабству (тут вже мається на увазі власне Російська імперія, починаючи з Московії, в якій, як підкреслює сам Федотов, «человек свободной профессии был явлением немыслимым», оскільки «в с е сословия были прикреплены к государству службой или тяглом... жили в принудительной организации», а «крепостная неволя... сделалась повсеместной в то самое время, когда она отмирала на Западе, и не переставая отягощаться до конца XVIII столетия, превратилась в чистое рабство». — М. Л.).

Рабство диктовалось не капризом властей (однак, як зазначає сам Г. Федотов, «московский царь хотел царствовать над рабами». — М. Л.), а новым национальным заданием: создания Империи на скудном экономическом базисе. Только крайним и всеобщим напряжением могло существовать это нищее [саме тому — через неможливість задовольнити свої зростаючі потреби власним коштом —так вчепилися намертво в Україну, мешканці якої, як зазначав данський посол в Росії Юст, що в 1711 р. переїздив через усю Україну ([146], стор. 142), «жиють в добробуті і приспівуючи». — М. Л.], варварское, бесконечно разрастающееся государство», у якому, як наголошує Г. Федотов, взагалі «гне могло быть места свободе»... А що ж, власне, народ? «Сознательно или бессознательно он сделал свой выбор между национальным могуществом и свободой [O.K. Толстой навіть звинувачував російську націю в «сообщничестве» царській сваволі ([129], стор. 281). — М. Л.]. Поэтому он несет ответственность за свою судьбу...» "

"Про український вплив на московську мову ще з давніх віків акад. А. Шахматов пише: „Церковносланянскій языкъ былъ перенесенъ (з Болгарії) в Россіи прожде всего на малорусскую почву, въ Кіевъ.

Правда, Новгородъ крестился одновременно съ Кіевомъ, но онъ въ умственномъ, литературномъ отношеніи находился въ прямой зависимости отъ Кіева и долгое время не имълъ въ этомъ отношеніи самостоятельнаго значенія".

В Київі за старі віки утворилась своя школа: „усваивая себъ церковнославянское произношеніе, новгородское духовенство подражало при этомъ Кіевскому" (3- Очеркъ современнаго русскаго литературнаго языка, Спб. 1913, ст. 59—60.).

В другому місці той же акад. А. Шахматов пише: „Родина нашего великорусскаго литературнаго языка— Болгарія. Но образовался онъ въ Кіевъ, гдъ испыталъ впервые благотворное вліяніе народной среды. Окончательно развился онъ въ Москвъ"... (4- Украинскій народъ, т. II. ст. 704.)."

"До XIX столетия (до Пушкина), а частично и теперь существуют два московских языка: 1) простонародный, который является смесью языков финно-татарского с церковно-славянским, и 2) язык образованного слоя (интеллигенции) — смесь простонародного языка с украинскими, немецкими, французскими элементами. Большинство слов московского литературного языка не славянские... "

Московітський історик проф. Ключевский В.О. пише:

"ГОВОР. II. То же влияние, кажется, было небезучастно и в изменении древнерусского говора. В говоре древней Киевской Руси заметны три особенности: 1) она говорила на о, окала; 2) звуки ц и ч мешались, замещали друг друга; 3) в сочетании гласных и согласных соблюдалась известная фонетическая гармония: звуки согласные гортанные г, к и х сочетались с твёрдыми гласными а, о, ы, у, э и с полугласным ь, а зубные, или свистящие, з, с и ц и нёбные, или шипящие, ж, ч и ш - с мягкими гласными я, е, и, ю и с полугласным ь; сюда же можно отнести и мягкое окончание глаголов в 3-м лице обоих чисел (пишеть, имуть) . Следы этих особенностей находим в остатках древней письменности XII и XIII вв. В иностранных словах при переходе их в русский язык неударяемые звуки а и с заменялись звуком о: Торвард - Трувор, Елена - Олёна. Киевская Русь сочетала гортанное к с твёрдым ы, а зубное ц или нёбное ч - с мягким и или ь: она говорила Кыев, а не Киев, как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики, требовавшей, чтобы к при встрече с и перезвуковывалось в ц или ч: отсюда форма в одной южнорусской рукописи XII в. "Лучино евангелие" (от Луки). Эта древняя фонетика сохранилась отчасти в наречии малороссов, которые говорят: на полянци, козаче.

Мы, великороссы, напротив, не сочетаем ц и шипящие ж и ш с мягкими гласными, говорим: кольцо, шыре, жизнь, и не сумеем так тонко выговорить соединённых с этими согласными мягких гласных, как выговаривает малоросс: отъця, горобъця. Далее, в древнем южном говоре заметно смешение или взаимное заместительство звуков ц и ч: в Слове о полку Игореве веци и вечи, галичкый. Те же особенности имел в XII в. и частью сохранил доселе говор новгородский: в поучении архиепископа Илии-Иоанна духовенству гыбять (гибнуть), простьци и простьчи, лга (льзя), или в договоре 1195 г. с немцами немечьскый и немецкый, послухы и послуси. Признаки той же фонетики замечаем и в говоре на верхнем Днепре: в смоленском договоре 1229 г. немечкый, вереци (церковнославянское врещи - тащить), гочкого (готского). Значит, некогда по всему греко-варяжскому пути звучал один говор, некоторые особенности коего до сих пор уцелели в говоре новгородском...

Другие особенности обоих поднаречий: в южном г произносится как придыхательное латинское h, е близко к у и мягкое окончание 3-го лица глаголов (ть), как в нынешнем малорусском и в древнем русском (векоу - веков, в договоре 1229 г. узяти у Ризе - взять в Риге); в северном г выговаривается как латинское g, в в конце слов твёрдо, как ф, твёрдое окончание 3-го лица глаголов (ть)... Зато московское наречие, усвоенное образованным русским обществом как образцовое, некоторыми чертами ещё далее отступило от говора древней Киевской Руси: гаварить по-масковски значит едва ли ещё не более нарушать правила древнерусской фонетики, чем нарушает их владимирец или ярославец. Московский говор - сравнительно позднейший, хотя его признаки появляются в памятниках довольно рано, в первой половине XIV в., в одно время с первыми политическими успехами Москвы. Кажется, в духовной Ивана Калиты 1328 г. мы застаём момент перехода от о к о, когда рядом с формами отця, одиного, росгадает читаем: Андрей, аже вместо древнего оже - ежели. Таким образом, говоры великорусского наречия сложились путём постепенной порчи первоначального русского говора. Образование говоров и наречий - это звуковая, вокальная летопись народных передвижений и местных группировок населения.

Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т. е. в направлении русской колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием русского населения с финским. Это наводит на предположение о связи обоих процессов. Даль допускал мысль, что акающие говоры Великороссии образовались при обрусении чудских племён. Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили его фонетику, переполняя её твёрдыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными.

Обруселая Чудь не обогатила русского лексикона: академик Грот насчитал всего около 60 финских слов, вошедших большею частью в русский язык северных губерний; лишь немногие подслушаны в средней Великороссии, например пахтать, пурга, ряса, кулепня (деревня). Но, не пестря лексики, чудская примесь портила говор, внося в него чуждые звуки и звуковые сочетания. Древнерусский говор в наибольшей чистоте сохранился в наречии новгородском; в говоре владимирском мы видим первый момент порчи русского языка под финским влиянием, а говор московский представляет дальнейший момент этой порчи... [C.300-302]

ПОВЕРЬЯ. III. Несколько отчётливее выступает в памятниках и преданиях взаимное отношение обоих встретившихся племён в области поверий. Здесь замечаем следы живого обмена, особенно с финской стороны. Народные обычаи и поверья великороссов доселе хранят явственные признаки финского влияния. Финские племена, обитавшие и частью доселе обитающие в средней и северо-восточной полосе Европейской России, оставались, кажется, до времени встречи с Русью на первоначальной ступени религиозного развития... [C.302]"

Московітський історик Платонов С.Ф.:

"На северо-востоке русские (колоністи з метрополії заселяли периферійні угро-фінські колонії України-Русі - наша прим.) переселенцы попадают на новые места, в страну с иным географическим характером, чем Поднепровье. Особенности этой страны создают постепенно и новые черты в физическом типе колонистов, и новые социальные и экономические порядки в их быту…[C.132]

Но вместе с тем и для славянских переселенцев поселение в новой обстановке и смешение с финнами не осталось и не могло бы остаться без последствий:

во-первых, изменился их говор;

во-вторых, совершилось некоторое изменение физиологического типа;

в-третьих, видоизменился умственный и нравственный склад поселенцев. Словом, в результате явились в северорусском населении некоторые особенности, выделившие его в самостоятельную великорусскую народность. [C.134]"

Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995) Г. Півторак пише:

"...Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, таких як: наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, нежданно-негаданно, есть-пить та ін., мовний зворот у меня есть (замість більш характерного для слов'янських мов звороту я маю), фразеологічні вирази жил-был, житье-бытье, жить-поживать, как можется?, как живете-можете?, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Москва та ін."

"московський археолог А.Спіцин пише, що слов'янських могил на етнічних теренах Московії до 10 ст. ніде не знайдено. Відомий московський історик М.Покровський (1868-1932) вважав, що 80 відсотків москвинів мають фінське походження, це ж доводять дослідження сучасних москвинських антропологів. Як свідчать архіви, ще у 14 ст. багато сіл Московії розмовляли фінською мовою. Утворення московської мови на основі слов'янських та тюрських мов (спочатку польських діалектів, потім руських, потім староболгарських з церковних книг, далі монголо-татарських) відбувалося 500-600 років і завершилося в 15-16 століттях... "

"У сучасній російській, навіть літературній, мові "акання" стало нормою. У ній, попри написання, ніхто не вимовляє молоко, собака - слід казати малако, сабака тощо. Причина цього полягає в особливостях мовного апарату фіно-угорських племен - корінного населення Московії, що підкорилося українським колоністам з Руси та стало етнічною основою для формування пізнішої російської нації(…) З усіх колоній Київської Русі Новгородська республіка (1137-1478) була заселена значно більшою кільістю вихідців з метрополії - України - ніж Московське князівство. Українська культура, мова, демократична форма правління - Віче, навіть грошова одиниця - гривня, усе це прижилося у Новгороді краще на відміну від Москви, де панував фіно-угорський й татарський елемент. Пізніше незалежність та самобутність Новгорода була знищена московським царем Іваном Третім. У результаті його походів та масових убивств мирного населення у 15 сторіччі Новгород було приєднано до Московської держави."

"... Навіть по мові ми від них досить далеко. Московська мова більше відрізняється від української, ніж французька від іспанської. У московській мові незчисленна кількість татарських і монгольських слів та понять, у ній нараховується близько 40 тисяч нецензурних лайливих слів та словосполучень, чого й близько немає в мові українській (див. книжку А.Флегона "За пределами русских словарей", видану 1993 р. в Московській обл.). В рецензії на цю книжку (газета "Шлях перемоги", 4.8, 1995 р.) О.Шевчук пише: "Цей ґрунтовний словник мови наших сусідів та й живе спілкування з ними свідчать про те, що москвини постійно й широко вживають матюки. Це не словесне сміття, не пережиток минулого, а суттєва частина москвинської лексики. Те, що раніше приховували, -тепер відверто оприлюднено; те, що вважали нецензурним, - надруковано накладом у ЗО тис. примірників. Кількість перейшла в якість... Ці лихослови не поважали й не поважають ні своєї, ані чужої людської гідности, паплюжать святе ім'я матері. Якщо в Україні старого чоловіка називають на "ви", на Кавказі шанують як аксакала, то москвинський дід, м'яко кажучи, "старий хрєн", а близькі знайомі - "козли", "падли", "сукі". Ось чому спроби українців називати один одного ввічливо "пан", "пані" нестерпно дратують москвиномовних". Носії русько-української та москвинської мови мають різний, навіть прямо протилежний психічний склад. Українська мова - це мова хліборобів, поезії та благородних лицарів. Москвинська мова - це мова мисливців, грабіжників, волоцюг, пройдисвітів, шахраїв... Відомий мовознавець академік М.Марр (1865-1934) стверджував, що староукраїнська мова - санскрит - є матір'ю всіх індоєвропейських мов. Про це ж писав польськй філолог Мих.Красуський 1880 р. Московська ж мова утворилася всього лише 400-500 років тому зі слов'янських, угро-фінських та тюрко-татарських діалектів. Відомий москвинський журналіст 19 ст...В.Сенковський, писав: "Москвинська література - нікчемна, неоригінальна, пласка, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова - жебрацьки вбога: лексика вищих понять - все позичене; мова - якась дерев'яна щодо гнучкости форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів. Нечиста сила занесла мене до московської, вибачте, "літератури"". А ось думка класика московської літератури О.Пушкіна: "О, как беден, как груб наш русский язык". З ним погоджувався князь В.Вяземський: "Да, наш русский язык - это кафтан чыжолый". "