Мої вітання! Автор - молодець. Всього Вам найкращого

хороший сайт,так тримати

Мої вітання! Автор - молодець. Всього Вам найкращого.

смерть западенским фашистам

хохлы все пидарасы

вы тут все пидарасы

Мы открылись! http://zira.forum24.ru/
Посетите скорее наш форум.
Теперь вы можете свободно обменяться фильмами, скинуть линк-линков, на понравившиеся музыку софт. Ждем вас в гости друзья, с уважением Борис администратор и вдохновитель форума.

Ваш сайт подібнтий на рекламу пекла: " На рекламі, в вікні,музика небесна, розваги,голі дівки, гулянки, а за порогом чорти хапають нещасні душі і в казан з кипячою смолою." Привіт!

Оратта-Оріана-Країна(Трипілля)-Русь-Кіммерія-Скіфія(Сармати)-Анти-Київська Русь-Україна
Слава Україні !!!

А чи не варто почистити гостьову книгу?

В список Webempires.info включены сто богатейших коммерсантов России, нижняя "планка" рейтинга - состояние в $280 млн.

Сайт надзвичайно цікавий, але в розділі "Історія" чомусь недоступні статті "Походження назви Україна" та "Фашистський меч ковався в ССР", а вони, як мені здається, мають бути дуже цікавими.

таких как вы растреливать надо...без разговоров!!!
вы придурки все ваще недумаете че говорите....вы хотели ющенко вот теперь и страдайте дибилы блин.....он америкосам шахды продавать будет а они туда отходы с ядерной промышлености.......так трудно ето понять???? ему по одному месту кто вы такие ему главное он и все.........с того что он у власти вы нех*я неполучите...
рассу вы собрались очищать......мозги прочисттите пока позно нестало придурки бля!

ДМИТРО ДОНЦОВ


Сонячна і безжурна Таврія стала батьківщиною Дмитра Донцова. Народився він 17 серпня 1883 року за старим стилем. Михайло Сосновський відзначає, що побутові умови в батьківському домі були добрими. Великий вплив на формування особистості Донцова мав його дід, як тоді казали, свідомий українець. Батьки померли в ранньому віці: батько у 1894, на 54 році життя, а мати, яка мала всього 39 років, наступного року. “По смерті батьків ним, його сестрами й братами опікувалася рідня по матері”.

Пізніше виникла легенда, що Дмитро Донцов походив з роду козацького полковника Федора Донця, першого колонізатора Слобожанщини, про якого згадує Дмитро Багалій. Цей факт, одначе, документально не підтверджений. На Слобожанщині з тих часів і пізніше закорінилося багато як Донців, так Донцових і Донцових-Захаржевських і сьогодні дуже важко достеменно визначити його правдиве походження.

Дмитро Донцов належав до степового типу, поширеного на всьому півдні України, що також давало привід недругам випинати його російське походження, російські впливи і російську ментальність. Надзвичайно цікавим є його лист до Євгена Маланюка, написаний 19 вересня 1931 року. Дмитро Донцов згадував рідну Таврію. “Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці).

Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Українців, Поляків, Жидів, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян. Звідки російські впливи? Одинокі російські впливи могли б іти від товарищів-жидів в реальній школі. І я короткий час належав до гуртка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєґа завжди цибулею пахнів. З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження) кохався в літературі заграничній, яку – в рос(ійських) перекладах ковтав з “Истор(ического) Вєстника”, або з перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюго, Дікенса, Понсон де Терайля, Жаколіо, Ксав’є де Метра, автора “Вокамболя”, Ґете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина теж була “таврійська”, цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка. Змалку пригадую як в тумані читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – “Не в добрий час” Стороженка або Гоголя. Звідки говорить Д(орошен)ко про російські впливи у мене? Мав дядька майора (що бився в 1855 р. на Кавказі), який з традиціями “штоса” і “гусар на саблю опіраясь” – мав майже комплєт видатних французьких письменників, який я в цілости перечитав. Де тут російські впливи? В подвіррю мого батька, одну з кам’яниць винаймала у нього одна шкоцька родина (Віннінгів), він був, що копав артезянські колодці. Моєми приятелями дитинства були Гарри, Джім, Лізей, Кейт, Джен, в віці від 3-х до 14 літ. Звідки ж у мене якісь російські впливи?

Що я не був в 1908 р. тим, що тепер? Певно еволюція в мене була, але дві засадничі речі (від котрих решта – “приложиться”) були у мене завше: ворожість до російської суспільности, не тільки до царату, і підкреслення потреби боротьби, а не угоди з нею, ну і відповідний тон... (–) Чому Д(орошен)ко не назове Макіявеля, Муссоліні, Сореля, Ніцше?”

З Донцовим взагалі важко було дискутувати. Його свідчення, хоч і можуть бути визначальними, проте не заперечують глибокого знання і майже інтуїтивного відчуття російської культури, яка разом з ідеологічною риторикою не могла не нав’язуватися дитині з початкової школи. Але схильність Дмитра Донцова до самоосвіти, до порівнювання і співставляння дозволила йому переконатися в пародійності імперської культури ще змалку.

Донцов закінчує в Мелітополі реальне училище, в приміщенні якого тепер знаходиться панчішна фабрика. У 1900 році він залишає рідне місто і переїздить до Царського села біля Петербургу, де продовжує освіту. “Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчив у 1907 році”.

Олександр Лотоцький також вчився в той час у Петербурзі. Він згадує, що “в петербурзькій студентській громаді дістав ідейне схрещення Дмитро Ів. Донцов. Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше його можна було зустріти в публичній бібліотеці, – там він збирав запаси того знання, що стало опісля основою його виразно національного світогляду”.

Подібні свідчення залишив і Дмитро Дорошенко. “Ще навесні 1903 року я зауважив у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі читає українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за спеціяльною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов”.

У російській північній столиці Донцов зформувався як публіцист, набув перший досвід політичної роботи, увійшовши в коло українських соціал-демократів. “Д.Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім’я популярного соціялістичного публіциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета “Наша дума”, він став одним з її редакторів”. Донцов був соціалістом лише до тієї межі, коли ця доктрина не перетиналася з українськими інтересами. Ще в Петербурзі він знайомиться із “Самостійною Україною” Миколи Міхновського, а коли 1904 року Українська Студентська Громада переходила на соціялістичні позиції, відходячи від ідеї самостійности, Донцов був одним з тих, хто очолили опозицію.

Під час перебування в Києві у 1905 і 1907 роках його двічі заарештовують і він потрапляє до Лук’янівської в’язниці. Після другого арешту й восьми місяців ув’язнення, заходами брата, сестри і Валентини Яновської-Радзимовської його випускають на поруки. 1908 року він виїжджає в Галичину. У 1909-1911 роках Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті. У Відні також стається подія, яка пізніше вплинула на все його життя. Дмитро Донцов знайомиться і 1912 року одружується з українською студенткою Марією Бачинською – вірним другом і співробітником, яка любила і підтримувала його навіть після розлучення, до самої своєї смерті. Постать дружини відіграла виняткову роль не лише в особистому, але також у професійному і творчому житті Донцова.

Анатолій Бедрій пише про віденський період: “Цілий час свого побуту на терені Австро-Угорської імперії, Д.Донцов інтенсивно використовував для як найбільшого здобуття знання гуманітарних наук (так як це він робив перед тим у Петербурзі), чим він згодом не раз викликав подив у других. На Віденськім університеті він закінчив 4 семестри і 1911 р. переїхав до Львова, де продовжував студії. Ступінь доктора юридичних наук він одержав 1917 року”.

Дмитро Донцов бере активну участь в українському політичному житті. Його еволюція від марксизму до націоналізму була швидкою і виразною. На першому студентському з’їзді у Львові, 1909 року, він виступає із соціалістичним “антиклерикальним” рефератом “Школа а релігія”, в якому мало не засуджує церковне “мракобісся”. Виступ на другому студентському з’їзді у Львові, 1913 року, називався “Сучасне положення нації і наші завдання”. Цей реферат мав величезний резонанс не лише в українському середовищі, а також серед усієї російської соціал-демократії, на що вказують виступи Володимира Леніна. Дмитро Донцов стверджує необхідність сепарації України від Росії. Хоч в тексті проглядається певна лояльність до Австро-Угорщини, стає очевидним наступний крок, тут ще не обумовлений – державна незалежність України.

Видатний діяч українського націоналістичного руху Остап Грицай згадував, який вплив мав у ті часи Дмитро Донцов на Євгена Коновальця, засновника Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН): “Як один з чільних представників ЦЕСУСУ, – який у той час мав уже за собою чотири роки свого існування, – Коновалець брав участь у ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді в липні 1913 р. у Львові. На ньому він виголосив реферат “Справа університету”. Поза тим з’їзд залишився полковникові у тривкій пам’яті, особливо завдяки відомому рефератові Дмитра Донцова “Сучасне положення нації і наші завдання”. (...) “Знайомство з людьми цього кола – говорив Полковник, – дало мені змогу зрозуміти гаразд принцип соборности України і кермуватись ним як основною засадою в моїй праці далі. При тому не без значення для нас було й те, що ці діячі в хаосі тодішніх політичних обставин орієнтувалися з усією рішучістю на Австрію і при її допомозі надіялися – на випадок сподіваної тоді війни – повести успішно нашу національну справу. Можу сказати, що обіч науки у проф. Боберського та акту Січинського, знайомство з придніпрянською еміграцією – це третій найважливіший момент моєї молодости”.

Остап Грицай продовжує: “Зокрема, про згаданий уже реферат Донцова Полковник висловлювався ще й тепер з живим признанням, зазначаючи, що на галицькому ґрунті та в тодішніх умовах нашого життя він, завдяки своїй ширшій та сміливішій концепції, був своєрідною сенсацією”.

Зустріч і знайомство Євгена Коновальця із Дмитром Донцовим, без перебільшення, мало величезне значення для майбутнього України. Микола Климишин, одноліток Степана Бандери, який проходив разом з ним по Варшавському процесі, називає діяльність цих двох людей тими чинниками, “що мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках буремного XX століття”.

Того ж 1913 року Дмитро Донцов через конфлікт на національному ґрунті виходить з УСДРП. Своїми публіцистичними й есеїстичними виступами він поступово стає відомою постаттю всеросійського політикуму, свого роду метафорою української чужорідності в межах Російської імперії. Так, лідер російських кадетів П.Мілюков, виступаючи 19 лютого 1914 року на засіданні Державної Думи казав: “У мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно познайомитися: це книжка такого Донцова “Модерне москвофільство”... Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами”.

Дмитро Донцов стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року. Фінансований Австрійським урядом, СВУ виконав величезну пропагандивну антиросійську роботу на міжнародній арені, займався видавничими справами, вів активну організаційну діяльність серед українців у таборах для військовополонених під час першої світової війни. Проте Донцов входить у конфлікт з президією, вимагаючи суворої фінансової звітності та звинувачуючи провід в організаційній неспроможності. “Ціле нелеґальне українське життя і діяльність нелеґальних українських груп (в Україні) іде там зовсім незалежно і без жодного контакту з “Союзом”. Можливо, однією з причин виходу Дмитра Донцова з СВУ вже у вересні був пресинг австрійців. Про це згадує Михайло Сосновський: “Він пропонував політичну й пропагандивну акцію під кутом українських національних інтересів і відкидав думку про те, щоб перетворити СВУ в австро-німецьку агентуру”.

Дійшло до скандалу. Донцов писав: “Сподіваюся, що всі поважні сепаратистичні організації на Україні як дотепер, так і далі, цуратимуться сеї купки самозванців, і далі робитимуть своє велике діло – виборення самостійної України”. Колишні співробітники не залишалися в боргу, звинувачуючи його в русофільстві разом з іншими соціалістами: “А український нарід свято держиться “вєлікай недєлімай Рассеї”, про що свідчать такі відомі й популярні на Україні люде... як Юркевич, Донцов, Левинський і К°!” Хоч для Донцова соціал-демократія була вже перейденим етапом.

Одержавши ступінь доктора юриспруденції, він 1918 року переїздить до Києва і стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Після перебрання влади Директорією життя Дмитра Донцова стає загроженим. За допомогою Симона Петлюри та Євгена Коновальця він виїжджає спочатку до Берна, потім до Відня і повертається до Львова.

Тут доля знову пов’язує Донцова з Коновальцем, знайомство яких сягало тих часів, “коли вони були ще студентами. Своє знайомство вони відновили 1918 року в Києві. В 1922 році, коли Донцов повернувся до Львова, Коновалець допоміг йому влаштуватися на працю редактора “Літературно-Наукового Вістника”, а далі – “Заграви”. Часопис “Заграва” (1923-1924) був органом Партії Національної Роботи (Революції), за якою стояла УВО. Хоч є думка, що Донцов займав у цій партії ключові позиції, сам він у листі до Михайла Сосновського від 15 листопада 1968 року від участи в ПНР відмовлявся.

Так чи інакше, це були останні спроби Дмитра Донцова долучитися до поточної політики. За словами Богдана Кравціва, “Дмитро Донцов не був практичним політиком і участи в діяльності зорганізованої політичної партії чи руху після визвольних змагань 1917-20 років не брав. Не був він і творцем такої чи іншої політичної доктрини і програми. Проте, як ідеолог і публіцист, він мав величезний вплив на політичні концепції і розвиток провідних в цьому сторіччі політичних угруповань і рухів на українських землях”.

Дійсні талант і призначення Дмитра Донцова також виявилися у редагуванні ним найпопулярнішого ще з дореволюційних часів журналу “Літературно-Науковий Вістник” з 1922 по 1932 рік, а після зміни назви часопису на “Вістник” – по 1939 рік. Донцов згадує, що “від того часу, особливо коли, завдяки Є.Коновальцеві, дістав я під свої впливи трибуну “Л.Н.Вістника”, – став я пропагувати свої ідеї, як “free lancer”, тільки в пресі і слові”. Він згуртовує навколо журналу цілу плеяду видатних письменників, ідеологів та есеїстів, стає основоположником яскравої групи “вістниківців”. “Дім Донцових у Львові у 20-х і 30-х роках був своєрідним українським салоном, осередком літературного й журналістичного життя, місцем зустрічей провідних у той час політичних, літературних і мистецьких діячів”.

Донцов впливав на духовну та інтелектуальну атмосферу українського Львова, плекаючи настрій войовничості й реваншу. Згадує Михайло Островерха: “Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора “Вістника”. Привіталися. Він поспитав – як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське “Іль Прінчіпе” Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше гетто? Очевидно, я вхітно погодився на це”. Пізніше “Володар” Макіавеллі дійсно вийшов у книгозбірні “Вістника”.

Про ексцентричність Дмитра Донцова згадує і Петро Дужий. ОУН завжди турбувалася долею української інтелігенції, зокрема напочатку війни був складений список тих, хто особливо потребував допомоги. Сам П.Дужий і Климів-Легенда повинні були конспіративно передати Донцову певну суму в рейхсмарках на площі Ринок у Львові. Той побачив їх, дочекався, коли під’їде трамвай, тоді швидко підійшов і мовчки розкрив саквояж. Хлопці вкинули туди гроші, а Донцов вскочив у трамвай і поїхав. “Холера, хоч би подякував”, – сказав Климів-Легенда Дужому. Вони засміялися і пішли.

Пізніше Володимир Янів напише в “Енциклопедії Українознавства”: “Його ідеологія мала великий вплив на молодь “30-их рр.”, а його тези стали у великій мірі основою революційно-підпільної діяльности ОУН аж до післявоєнних років. Його ідеологія зустрілася з критикою демократичних і католицьких кіл; зокрема його етика, що випливала з волюнтаристичного і пантеїстичного монізму і виправдовувала всі вчинки, які б скріплювали силу нації (“аморальність”), була оспорювана християнськими публіцистами й соціологами. В загальному Донцов, більше, ніж будь-хто з сучасників, став постаттю рівночасно звеличуваною й засуджуваною”.

Есеїстика Дмитра Донцова мала вплив не лише на покоління сучасників. Ідеологічна цільність його натури була найсильнішим виявом духовного життя України міжвоєнних часів. “І, всупереч злосливо висмикуваним цитатам з ранніх статей Донцова, одне можна ствердити: дух, яким наповнений увесь дорібок Донцова, залишається незмінним, без огляду на ті організаційно-ідеологічні (переважно – термінологічні) костюми й маски, які накидала доба. З першого свого друкованого рядка Донцов уже з’явився цілий, його пристрасним напором речення, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його оригінальним, неіснувавшим перед тим в нашій публіцистиці – стилем”. Це слова одного з найближчих соратників Дмитра Донцова, – Євгена Маланюка.

Михайло Сосновський вказує на головну ідею, яку Донцов обстоював і від якої не відходив ні на один крок. “Не було проблеми в українському політичному, громадському й культурному житті, до якої він не займав би становища, але провідною ідеєю всієї його творчости завжди був український національний інтерес, справа української державности, чи, як Донцов це постійно підкреслював, – “власновладства нації”.

Розглядаючи питання впливу на ідеологічне оформлення ОУН, Анатолій Бедрій говорить про “школу Донцова”, додаючи, що в Революційному Проводі (Степана Бандери) всі належали до цієї школи. “Розгорнення на всенародню скалю організованої визвольної боротьби у великій мірі завдячуємо титанічній ідейно-виховній праці, продовж двох десятків років, д-ра Дмитра Донцова. Ніхто інший так багато не причинився до унапрямлення, цілеспрямування, формування і росту з малих нечисельних гуртків студентської молоді нової національної еліти, як цей динамічний мислитель, теоретик, пропагандист, виховник-педагог, публіцист і учений”.

Визначення “школа Донцова” зустрічаємо також в інших діячів ОУН. До яких би груп вони не належали пізніше, всі починали з Донцова. Згадуючи про Конгрес ОУН 1929 року, Степан Ленкавський писав: “Щоб протиставитися ворожій ідеології і політичним концепціям легальних партій, новий політичний рух під дуже міцним впливом Дмитра Донцова знайшов головні напрямні передусім нової націоналістичної ідеології, а також загальні напрямні нової політичної концепції. Це все – крім підставової ідеї нації, як центральної ідеї, засади соборницького трактування вартости місцевих досягнень та орієнтації на сили власного народу – було, в той час, глибоким суб’єктивним переконанням, але воно вимагало компетентного ствердження. Потреба скликання конгресу була вимогою назрілого розвитку”.

Так визнавала і Дарія Ребет, що по війні пристала до “опозиції” Степанові Бандері: “Без сумніву, найзнаменніші риси часу позначаються, так скажу, “школою Донцова”, який так і ввійшов у свідомість сучасників як “духовий батько українського націоналізму”.

Цікавою і важливою видається інтерпретація терміну “націоналізм”, що на ньому завжди наполягав Дмитро Донцов, зроблена Миколою Климишиним: “Назву “націоналізм” той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм. В тому часі про німецький націонал-соціялізм ще мало хто чув, а фашизм ще був дуже мало популярним”.

На початку другої світової війни Донцов на короткий час потрапляє до концтабору в Березі Картузькій, але після розгрому Польщі виходить на свободу. Микола Климишин зустрічає його у Берліні, в штаб-квартирі ОУН на вулиці Вільмерсдорф. “Д-ра Дмитра Донцова я вже бачив у 1932 році у Кракові, де він мав доповідь у студентській громаді, тепер я міг його пізнати особисто. Він тільки що вийшов з польського концентраційного табору в Березі Картузькій, він був дуже виснажений, але вигляд його був здоровий”.

Там же Дмитро Донцов зустрічався з Романом Бжеським, який дає інший характер настрою головного редактора – без особливого оптимізму. Пізніше, під псевдонімом Р.Задеснянський, Бжеський писав про Донцова: “У 1939 році, по виході з Берези Картузької, він, прибувши до Кракова, мав понад 6-годинну розмову з автором цих рядків, який змалював невеселу картину: захоплення великої частини молоді гітлєризмом, поєднане з психікою раба (...). Донцов побув ще в Кракові кілька днів, приглянувся тому, що діється в Берліні, побачив, що немає навіть невеликої групи, на яку можна було б спертися, яка б не мала ріжних “застережень”, і щоб уникнути тиску німців – прийняв запрошення Русової приїхати до тоді ще не окупованої Румунії”.

Один з найвідданіших вістниківців, Роман Бжеський відомий своєю надмірною пристрасністю та ексцентричністю. Можливо, так само, як і Дмитро Донцов, він мав вдачу творчої людини, не придатної до системного організаційного життя. Тому його оцінки своєю суб’єктивністю можуть тільки відтінювати загальну картину, не претендуючи на вичерпність. Дмитро Донцов же пізніше короткий час перебуває у Львові, потім іде до Бухареста, де видає журнал “Батава”, тоді знову до Львова і – в довічну еміграцію.

Популярність Дмитра Донцова в націоналістичному русі була настільки великою, що в ОУН розглядалася думка про те, щоб надати йому повноваження президента України в уряді Ярослава Стецька (Українське Державне Правління), який проголосив Українську незалежність у Львові 30 червня 1941 року. Про це зберігся документ німецької служби безпеки за №12 від 4 липня 1941 року: “Дмитро Донцов передбачається можливим президентом...”

Він дійсно мав претензії на незаперечне ідеологічне лідерство в українському націоналістичному русі, хоч не брав участі в його практичній повсякденній діяльності. Вже після другої світової війни Дмитро Донцов публікує статтю, в якій насвітлює свій погляд на ідеологічну генезу націоналізму.

“В “Самостійній Україні” бачимо нове гасло самостійности (хто лише пізніше тим гаслом не вимахував?), але й новий світогляд, нову психологію, наскрізь активно-націоналістичну. Доля РУП була першим етапом на хреснім шляху українського націоналізму. Ця перша спроба активізації української націоналістичної думки була затоптана урядовим націоналізмом.

Друга спроба – львівська “Заграва” та прибудована до неї Партія Національної Революції (1923-1924), була швидко зліквідована самими ж загравістами, які громадно перейшли під прапор УНДО, щоб там політично й ідейно розчинитися. “Вістниківство” по першій війні, в зв’язку з яким, але зовсім від нього окремо, постала націоналістична організація, лишилося осамітненим. В організації ж почалася фрагментація, подібна до фрагментації в РУП в 1903-04 рр., націоналістична думка почала занечищуватися пачкуванням до неї драгоманівщини і грушевщини (Онацький, Марганець); постала організація “творчого націоналізму” (ФНЄ – Паліїва-Іванейка), яка з націоналізмом нічого спільного не мала; з вибухом війни наступив розкол в організації, нарешті по 2-ій війні, на еміграції, під впливом перемоги СССР і контакту галичан з збольшевиченими елементами Київської України, прийшло до спроби повного перекреслення націоналістичної ідеї і заміни її націонал-соціялізмом, або розпливчатим безобличним “демократизмом”.

Своє “вістниківство” він розглядає в якості окремої політичної течії, хоч насправді воно не було таким, оскільки самі “вістниківці” в більшості належали до ОУН, або були в той чи інший спосіб пов’язані з нею. Були й такі, що взагалі не були долучені до політичної діяльності. Також звертає на себе увагу зауваження про “демократизацію” ОУН під час війни, коли націоналісти з Галичини зіткнулися з проблемою розгортання загальнонаціональної збройної боротьби. Організація може підняти на боротьбу цілий народ, але весь народ не може стати членством Організації. Степан Бандера розумів це протиріччя, але Дмитро Донцов не змирився з поточною пропагандою ОУН на “рідних землях”, не відрізняючи її від ідеологічної платформи українського націоналізму.

До самої смерті 30 березня 1973 року Донцов залишався незручним і непримиренним. Його постать дійсно сповнена протиріч, і давно вже назріла потреба дати їй правдиве насвітлення, визначивши належне місце в історії української естетичної та суспільно-політичної думки XX століття. Така потреба висловлюється багатьма дослідниками, як, наприклад, Оленою Бачинською: “Це ім’я за останні 70 років терпіло вкрай протилежні оцінки: від прямої образи до великої пошани. За спомин його ідей без додатку “буржуазний націоналіст” судили та переслідували. Однак всі ті, хто нехтував Його ім’я, хотів забути ідеї, тим самим визнавали величезний вплив, силу слова і духу”.

Несумнівно, популяризації творчості Дмитра Донцова і поширенню його ідей сприятиме і це перевидання “Націоналізму” (Лондон, 1966; третє видання), підготовлене Головою Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів Віктором Рогом. Донцовська спадщина в наш час невизначеності й відносності набуває особливого значення. Дуже важливою також є маловідома українському загалові стаття автора Декалогу та одного з найглибших інтерпретаторів Д.Донцова Степана Ленкавського “Філософічні підстави “Націоналізму” Донцова”, надрукована свого часу в журналі “Розбудова Нації” (ч.7-8, 1928). Сучасна українська суспільно-політична та естетична думка не може обійтися без “Націоналізму” (Львів, 1926), як і без книжок “Культура примітивізму” (Черкаси-Київ, 1919), “Підстави нашої політики (Відень, 1921), “Наша доба і література (Львів, 1937), “Дух нашої давнини (Прага, 1944) і багатьох інших праць, що окреслюють певну точку відліку нормального українського мислення. Невдовзі творча спадщина Дмитра Донцова повернеться до нас у повному обсязі. Згадаємо нарешті слова Євгена Маланюка: “Часом аж страшно стає на саму думку: а що, якби отого “чорнявого студента” з Таврії забракло у нас на початку 20-х років XX століття?”.<

















Авторадио




ДМИТРО ДОНЦОВ


Сонячна і безжурна Таврія стала батьківщиною Дмитра Донцова. Народився він 17 серпня 1883 року за старим стилем. Михайло Сосновський відзначає, що побутові умови в батьківському домі були добрими. Великий вплив на формування особистості Донцова мав його дід, як тоді казали, свідомий українець. Батьки померли в ранньому віці: батько у 1894, на 54 році життя, а мати, яка мала всього 39 років, наступного року. “По смерті батьків ним, його сестрами й братами опікувалася рідня по матері”.

Пізніше виникла легенда, що Дмитро Донцов походив з роду козацького полковника Федора Донця, першого колонізатора Слобожанщини, про якого згадує Дмитро Багалій. Цей факт, одначе, документально не підтверджений. На Слобожанщині з тих часів і пізніше закорінилося багато як Донців, так Донцових і Донцових-Захаржевських і сьогодні дуже важко достеменно визначити його правдиве походження.

Дмитро Донцов належав до степового типу, поширеного на всьому півдні України, що також давало привід недругам випинати його російське походження, російські впливи і російську ментальність. Надзвичайно цікавим є його лист до Євгена Маланюка, написаний 19 вересня 1931 року. Дмитро Донцов згадував рідну Таврію. “Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці).

Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Українців, Поляків, Жидів, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян. Звідки російські впливи? Одинокі російські впливи могли б іти від товарищів-жидів в реальній школі. І я короткий час належав до гуртка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєґа завжди цибулею пахнів. З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження) кохався в літературі заграничній, яку – в рос(ійських) перекладах ковтав з “Истор(ического) Вєстника”, або з перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюго, Дікенса, Понсон де Терайля, Жаколіо, Ксав’є де Метра, автора “Вокамболя”, Ґете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина теж була “таврійська”, цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка. Змалку пригадую як в тумані читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – “Не в добрий час” Стороженка або Гоголя. Звідки говорить Д(орошен)ко про російські впливи у мене? Мав дядька майора (що бився в 1855 р. на Кавказі), який з традиціями “штоса” і “гусар на саблю опіраясь” – мав майже комплєт видатних французьких письменників, який я в цілости перечитав. Де тут російські впливи? В подвіррю мого батька, одну з кам’яниць винаймала у нього одна шкоцька родина (Віннінгів), він був, що копав артезянські колодці. Моєми приятелями дитинства були Гарри, Джім, Лізей, Кейт, Джен, в віці від 3-х до 14 літ. Звідки ж у мене якісь російські впливи?

Що я не був в 1908 р. тим, що тепер? Певно еволюція в мене була, але дві засадничі речі (від котрих решта – “приложиться”) були у мене завше: ворожість до російської суспільности, не тільки до царату, і підкреслення потреби боротьби, а не угоди з нею, ну і відповідний тон... (–) Чому Д(орошен)ко не назове Макіявеля, Муссоліні, Сореля, Ніцше?”

З Донцовим взагалі важко було дискутувати. Його свідчення, хоч і можуть бути визначальними, проте не заперечують глибокого знання і майже інтуїтивного відчуття російської культури, яка разом з ідеологічною риторикою не могла не нав’язуватися дитині з початкової школи. Але схильність Дмитра Донцова до самоосвіти, до порівнювання і співставляння дозволила йому переконатися в пародійності імперської культури ще змалку.

Донцов закінчує в Мелітополі реальне училище, в приміщенні якого тепер знаходиться панчішна фабрика. У 1900 році він залишає рідне місто і переїздить до Царського села біля Петербургу, де продовжує освіту. “Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчив у 1907 році”.

Олександр Лотоцький також вчився в той час у Петербурзі. Він згадує, що “в петербурзькій студентській громаді дістав ідейне схрещення Дмитро Ів. Донцов. Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше його можна було зустріти в публичній бібліотеці, – там він збирав запаси того знання, що стало опісля основою його виразно національного світогляду”.

Подібні свідчення залишив і Дмитро Дорошенко. “Ще навесні 1903 року я зауважив у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі читає українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за спеціяльною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов”.

У російській північній столиці Донцов зформувався як публіцист, набув перший досвід політичної роботи, увійшовши в коло українських соціал-демократів. “Д.Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім’я популярного соціялістичного публіциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета “Наша дума”, він став одним з її редакторів”. Донцов був соціалістом лише до тієї межі, коли ця доктрина не перетиналася з українськими інтересами. Ще в Петербурзі він знайомиться із “Самостійною Україною” Миколи Міхновського, а коли 1904 року Українська Студентська Громада переходила на соціялістичні позиції, відходячи від ідеї самостійности, Донцов був одним з тих, хто очолили опозицію.

Під час перебування в Києві у 1905 і 1907 роках його двічі заарештовують і він потрапляє до Лук’янівської в’язниці. Після другого арешту й восьми місяців ув’язнення, заходами брата, сестри і Валентини Яновської-Радзимовської його випускають на поруки. 1908 року він виїжджає в Галичину. У 1909-1911 роках Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті. У Відні також стається подія, яка пізніше вплинула на все його життя. Дмитро Донцов знайомиться і 1912 року одружується з українською студенткою Марією Бачинською – вірним другом і співробітником, яка любила і підтримувала його навіть після розлучення, до самої своєї смерті. Постать дружини відіграла виняткову роль не лише в особистому, але також у професійному і творчому житті Донцова.

Анатолій Бедрій пише про віденський період: “Цілий час свого побуту на терені Австро-Угорської імперії, Д.Донцов інтенсивно використовував для як найбільшого здобуття знання гуманітарних наук (так як це він робив перед тим у Петербурзі), чим він згодом не раз викликав подив у других. На Віденськім університеті він закінчив 4 семестри і 1911 р. переїхав до Львова, де продовжував студії. Ступінь доктора юридичних наук він одержав 1917 року”.

Дмитро Донцов бере активну участь в українському політичному житті. Його еволюція від марксизму до націоналізму була швидкою і виразною. На першому студентському з’їзді у Львові, 1909 року, він виступає із соціалістичним “антиклерикальним” рефератом “Школа а релігія”, в якому мало не засуджує церковне “мракобісся”. Виступ на другому студентському з’їзді у Львові, 1913 року, називався “Сучасне положення нації і наші завдання”. Цей реферат мав величезний резонанс не лише в українському середовищі, а також серед усієї російської соціал-демократії, на що вказують виступи Володимира Леніна. Дмитро Донцов стверджує необхідність сепарації України від Росії. Хоч в тексті проглядається певна лояльність до Австро-Угорщини, стає очевидним наступний крок, тут ще не обумовлений – державна незалежність України.

Видатний діяч українського націоналістичного руху Остап Грицай згадував, який вплив мав у ті часи Дмитро Донцов на Євгена Коновальця, засновника Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН): “Як один з чільних представників ЦЕСУСУ, – який у той час мав уже за собою чотири роки свого існування, – Коновалець брав участь у ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді в липні 1913 р. у Львові. На ньому він виголосив реферат “Справа університету”. Поза тим з’їзд залишився полковникові у тривкій пам’яті, особливо завдяки відомому рефератові Дмитра Донцова “Сучасне положення нації і наші завдання”. (...) “Знайомство з людьми цього кола – говорив Полковник, – дало мені змогу зрозуміти гаразд принцип соборности України і кермуватись ним як основною засадою в моїй праці далі. При тому не без значення для нас було й те, що ці діячі в хаосі тодішніх політичних обставин орієнтувалися з усією рішучістю на Австрію і при її допомозі надіялися – на випадок сподіваної тоді війни – повести успішно нашу національну справу. Можу сказати, що обіч науки у проф. Боберського та акту Січинського, знайомство з придніпрянською еміграцією – це третій найважливіший момент моєї молодости”.

Остап Грицай продовжує: “Зокрема, про згаданий уже реферат Донцова Полковник висловлювався ще й тепер з живим признанням, зазначаючи, що на галицькому ґрунті та в тодішніх умовах нашого життя він, завдяки своїй ширшій та сміливішій концепції, був своєрідною сенсацією”.

Зустріч і знайомство Євгена Коновальця із Дмитром Донцовим, без перебільшення, мало величезне значення для майбутнього України. Микола Климишин, одноліток Степана Бандери, який проходив разом з ним по Варшавському процесі, називає діяльність цих двох людей тими чинниками, “що мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках буремного XX століття”.

Того ж 1913 року Дмитро Донцов через конфлікт на національному ґрунті виходить з УСДРП. Своїми публіцистичними й есеїстичними виступами він поступово стає відомою постаттю всеросійського політикуму, свого роду метафорою української чужорідності в межах Російської імперії. Так, лідер російських кадетів П.Мілюков, виступаючи 19 лютого 1914 року на засіданні Державної Думи казав: “У мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно познайомитися: це книжка такого Донцова “Модерне москвофільство”... Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами”.

Дмитро Донцов стає пе

Давня історія України починається близько 40000 тисяч років до нашої ери з появою на нашій території білої людини сучасного типу , яке тісно пов’язано з початком епохи пізнього палеоліту. Та епоха частково співпадає з льодовим періодом. Всі землі що північніше від Києва були затягнуті нетанучою кригою. Стада мамонтів, шерстистих носорогів, бізонів паслися там, повздовж льодового панцеру. Слідом за стадами пересувалися і люди. Головними промислами на той час були мисливство, та риболовля. В цю пору. яка тягнулася близько 30000 років високого рівня досягла техніка виготовлення кам’яних знарядь. Багато з них виготовляли з пластин досконалої форми, котрі відділяли від ядрищ призматичної форми. Пластини різних розмірів додатково обробляли, притуплюючи краї, або знімаючи за допомогою іншого інструмента тонкі пласти поверхні. Використовувались переважно мінерали, які легко кололись, були досить тверді та мілко зернисті. Деякі кам’яні ножі були такі гострі, що ними можна було бритись. саме в цей час склалися форми багатьох речей, які пізніше почали робити з металу. Широко розповсюдились знаряддя, виготовлені з кісток - шила, голки та інші. Кістяні вироби прикрашались орнаментом, чи зображенням тварин. Жили наші предки переважно в просторих будівлях, каркаси яких виготовлялись з дерева, або костей мамонтів, обшивалися
шкірами та частково присипались землею. Розміри їх як правило не перевершували 20 - 25 кв. м. Жили люди родовими общинами, Перед тим, як розпочати будь яку справу проводились відповідні релігійні обряди, що супроводжувались співами, танцями, заклинаннями Виникала потреба в ритуальних малюнках та формах. (Окремі роди свої релігійні обряди проводили у спеціально відведених для того печерах . Це дало можливість деяким малюнкам зберегтися до наших днів). Кожен рід включав у себе кровноспоріднених членів колективу. Між чоловіками, та жінками підтримувались екзогамні стосунки, коли чоловік та жінка, що брали шлюб мали походити з різних родів. За етнографічними даними відомо, що екзогамія в той час мала не рідко груповий характер, коли всі жінки одного роду укладали шлюб з чоловіками іншого роду. Спорідненість у роді визначалась за материнською лінією, оскільки за групових статевих відносин часто була відома лише мати дитини. Жінка виступала також у ролі охоронниці сімейного вогнища, вона ж відала й харчовими запасами. Все це зумовлювало виникнення матріархату. На важливу роль
жінки в піздньопалеолітичному суспільстві вказують численні знахідки тогочасних статуеток, що являли собою узагальнений образ матері - прародительки всього роду.
У процесі повсякденної трудової діяльності люди набували чимало нових позитивних знань: у суспільстві складалися релігійні вірування, різні звичаї, виникало мистецтво.
Виявлені кісткові знаряддя, елементи споруд, предмети декоративно - прикладного мистецтва, музичні інструменти тощо, незавершеність давніх споруд і композицій дають підстави вважати що більш досконалими на той час були дерев’яні вироби. Адже то більш придатний і доступний матеріал. Дерев’яні знаряддя, предмети. житла, мистецькі та культові споруди досягли на той час високого рівня, але на жаль були знищені часом.
З огляду на все сказане можна зробити висновок : у палеолітичну епоху наші славні предки досягли високого рівня матеріальної, та духовної культури .
Це стало основою для дальшого поступального суспільно - економічного та культурного розвитку. Приблизно 11000 років до н.ч. на землі сталася велика катастрофа з якою пов’язується різке потепління і великий потоп. У найдавнішому з відомих текстів "Дзен" - про те сказано: "Вода -матір, велике море заридала. Вона піднялася, вона зникла в Місяці, який підняв, який породив її... Коли люди були знищені потопом, земля матір залишилась спустошеною; вона прохала висушити її". Судячи з того що території північної України не були затоплені, тай по іншим свідченням, викликаний той потоп був скоріш падінням на землю по дотичній лінії в районі екватора величезного небесного тіла. Спочатку відбулося швидке потепління, яке спричинило до того що вікові криги почали танути та відходити на північ. За ними посунули великі звіри, які звикли до холоду. Більшість нашіх предків теж помалу пішли в північні та північно-західні землі услід за тваринами. То врятувало їх від головної небезпеки. Під впливом тяжіння падаючого небесного тіла потоп розгортався величезним гребенем від екватору тому до наших країв він дійшов останніми хвилями. Частина людей не пішли далеко за мамонтами та ведмедями, і потрохи, як відходила вода, поверталися до своїх країв. Ті що пішли далеко на північ загинули разом із звірами у крижаній воді, а велика частина десь осіли у суворих краях на північному заході і згадки про них не було кілька тисячоліть. В перші часи по тому в Україні було гаряче, та поступово температура впала і стабілізувалась на тому ж рівні як і тепер.
Близько 10 - 11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом. Сформувалась нинішня гідрографічна мережа, поширились голоценові флора і фауна. Серед великих тварин, на яких полювала людина тої доби були благородний олень, зубр, кабан, дикий кінь. В цей час наші предки навчились виготовляти мікролітичні пластини завтовшки близько 1мм. Вони призначались для так званих вкладишевих знарядь, які набули тоді особливого поширення. Основа тих знарядь різних за своїми функціями вирізалася з кістки, або дерева, а в пази вставлялись кремінні мікроліти. У мікролітичній техніці виконувалися наконечники стріл, списів, гарпунів, ножі. Крім того виникає серія вкладишів геометричної форми - трапеції, сегменти, трикутники, ромби тощо. Широко розповсюджуються великі знаряддя для обробки дерева - кремінні сокири і тесла. Надзвичайно важливим досягненням тодішньої епохи є винайдення луків та стріл, яке набагато полегшило провідну галузь господарства -мисливство. Пом’якшення клімату, поява надійніших засобів існування сприяло збільшенню чисельності населення. Відносно невеликі родові колективи минулої доби тепер швидко розростаються, сегментуються. Зберігаючи свою мову звичаї, культуру, дочірні колективи розселювалися на нові території. Складається племінна організація, Носії кожної окремої культури складали плем’я, або групу племен. Великими темпами поширюється рибальство, і в тому числі зимове підлідне, з використанням човнів, сіток, кістяних гарпунів і гачків. Приручено собаку, починається присвоєння овець і кіз. Дуже багато часу приділяється духовному зростанню через молитви, магічні та ритуальні танці, малюнки. Для релігійних відправ здебільшого використовуються штучні дерев’яні споруди, або природні камінні гроти, печери. Широко використовується різний дерев’яний посуд..
На початку 6 тисячоліття до н.е. відбуваються процеси, за якими можна визначити неоліт. Ще не використовують метали, але обробка каменю досягає небаченого рівня. Розпилювання, шліфування каменю дозволяють вдосконалити кремінні знаряддя попередньої епохи і створити нові. Поширюються сокири, тесла, булави тощо виготовлені в техніці шліфування. З’являється керамічний посуд, який створює можливість вживати варену їжу, робити більші запаси продуктів. Він простий за формою, гостро-донний, погано обпалений. Зовнішня поверхня посудини старанно орнаментувалась. В той час з заходу почали потроху приходити нащадки нашіх предків, що у свій час далеко втікли від потопу. Вони принесли з собою нові знання і навики. В поєднанні з тим надбанням, яке здобули люди на своїй землі, то дало великий поштовх для стрімкого розвитку. Трохи пізніше велика частина наших предків здійнялася з рідних земель і за якимсь покликом пішли на південний схід через Кавказ. Про ті події є багато свідчень в світовій міфології тому се зіставимо і побачимо що дійшли вони до Індії та надовго лишилися там.
А на землях майбутньої України основним заняттям поступово стає землеробство та скотарство. Про хліборобство, крім залишків зерен пшениці, ячменю, проса на кераміці (розкопки під Києвом, на Волині, між Бугом та Дністром ) , свідчать і специфічні знаряддя праці зернотерки, серпи, мотики тощо, в середині V – IV тис. до н.е. Якщо землеробством в більшості займалися жінки, то скотарство виникло із мисливства й було справою чоловіків. До четвертого тисячоліття до н.е. на Україні були приручені всі великі господарські тварини бик, свиня, коза, вівця, кінь. Почалося використання металу. застосовувалось колесо, про що свідчить використання возів та колісниць. Поступово вдосконалюється керамічне виробництво, виникають гончарні печі (с.Жванець на Хмельниччині). Поширюється прядіння і ткацтво. Розвивається глиняна пластика з’являється монументальна кам’яна скульптура у вигляді антропоморфних стел. Населення зростає великими темпами. Майже уся придатна земля використовувалась для землеробства. Тому і звалися тоді наші предки оріями, а земля наша звалася Оратта. Спостерігаються помітні зміни в соціальній структурі суспільства: визрівають умови для майнового розшарування та виділення родоплемінної верхівки, зокрема вождів, посилюється інститут батьківського права. З тієї доби відомі перші заможні поховання усатівського типу. З’являються укріплені поселення.
Вивчення останків людей неолітичної доби на території України дозволяло вченим-антропологам вже на початку 20 століття робити висновки про їх приналежність українському етносу. Також заслуговує уваги реконструкція зовнішнього вигляду неолітичних людей з Надпоріжжя, виконана відомим російським радянським антропологом М.М.Герасимовим. Ці люди нічим не відрізнялись від сучасних українців.
Наприкінці 4 тисячоліття до нашої ери частина племен південного сходу нашіх земель, які жили на узбережжі Понту ( Чорного моря) здійнялися зі своїх місць і разом із усім своїм майном, яке погрузили на вози, запряжені кіньми подалися через Кавказ на південь. Зупинилися вони на Близькому Сході у Міжріччі (де людей тоді було обмаль) і там пізніше виникла велична цивілізація – Шумер. аркади, халдеї, гутті і негри, які жили над берегами Тигру та Євфрату спостерігали, що прибулі з півночі люди світлоокі, білошкірі, незрозумілі мовою. Їхнє військо їде на конях і возах. Їхні коні не можуть витримати евфратської спеки і гинуть. Спочатку шумеряни будували в Месопотамії „хатини-ліплянки з глини і гною”, отримавши досвід будування від родичів своїх (трипільців), та невдовзі звели тут звели великі міста, започаткували писемність, науку та освіту, закони моралі та натхненну духовність. Ідентичність трипільської та шумерської культур підтверджується не тільки археологічними знахідками, але й лінгвістичними дослідженнями. Шумерське слово „татес”, або „патес” в значенні – опікун, кормилець, тато. В епоху творення раннього санскриту (20-15) тисяч років тому наші далекі предки слова „я”, „тя” і „жя” вживали в значенні „їжа”. Також вони звали людину, яка її приносила „яя” або „тятя”. З тятя постало слово тато. Шумеріяни в своїх святинях мали напис „лю лю ра”. Дослідники довели, що ці слова означають „людина з людиною разом”. Шумерське „ра” значить „разом”. В санскриті слово „лел” (лю) означає „любов”, „приємність”, „вірність”, „чарівність”. Воно просто означає характер доброї людини. Санскритське слово „дана” означає слово „давати”. „Людина”( особа, що проявляє вірність любов дає) – так постало слово „людина”.
Давнє Шумерське місто мало назву Кіш. У санскриті слово „кіш” означає постій, таборування, груповий перехід. В долині Панджабе (Північна Індія) – теж славне місто з назвою Кіш. В Україні – Запорізький кіш. Ще одне шумерське місто називалось Ур. Старі русичі (українці) не казали риба, а „урба”, або „урга”. Санскритське слово „вар” означає „вода”(вар,узвар,сік,ріка), „вар” також вимовляється, як „уар”, „ур” у значенні „вода”. В Сіва Пурана (Індія) словом Ур (Урі) названа ріка. Відоме Шумеро – Аккадське було знищено східними кочовими племенами 2000 року до н.е., людям довелось відійти на захід, щоб пізніше утворити в Малій Азії на території Туреччини нове царство, яке називали державою Хета. Чисельні археологічні знахідки підтверджують ідентичність шумерської та хетської культури.
В часи стрімкого розвитку Шумер, на території давньої України (Оратти) відбувались інші процеси. На західних та північних землях переважало землеробство, розквітала трипільська культура широко використовуються мідні, та золоті вироби здебільшого як прикраси ( кільця, намиста і т.д). Керамічні вироби відносно тонкостінні з відмуленої глини; випал пічний – дуже добрий. Типи найрізноманітніші. Орнамент переважно спірально – меандровий виконувався чорною, та бурою, рідше білою фарбою. Серед орнаментальних схем трапляється зображення людей і тварин. Стрімкий розвиток мистецтва особливо пластика (жіночі статуетки, фігури тварин, моделі жител, олтарів тощо). Поселення забудовувались двохповерховими, та одноповерховими будинками з глини на дерев’яних каркасах прямокутної форми розміром від 20 до 150 кв.м. Покрівля, як правило двосхила. Приміщення звичайно поділялися на дві, або більше кімнат, в яких нерідко розташовувались печі. Родовід трипільці вели по лінії батька, та шанобливе ставлення до жінки – матері залишилось. Орнамент на череп''яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі. Небіжчиків ховали в землі у випростаному стані на спині, подекуди насипали невисокі кургани. В період між 3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Міста займали площу близько 400 гектарів. Частина поселень локалізувалися на мисах високих корінних берегів річок, або на плато, що зумовлювалось необхідністю їх захисту. Під час розкопок виявлено залишки фортифікаційних споруд – валів і ровів. З часів відкриття трипільської культури багато вчених вважають її суто українською. Вони підтверджують свою думку археологічними данними: величино, та характером забудови „тріпільських” поселень іжител, типовим для українців господарством і побутом „трипільців”, розмальовуванням хат, печей, коминів, як це робиться в українських селах і тепер. У килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках, писанках – дуже багато геометричних, та рослинних орнаментів... які вирозно нагадують орнаменти палеолітичних, та неолітичних діб на Україні.
На південно-східних степових просторах переважало скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, яке остаточно сформувалося в степах близько 3500 р. до н.е. Протягом майже двох тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у Євразійському степу, й землеробством. Поруч з кремінними знаряддями використовуються металеві – це провушні сокири, тесла, своєрідні вироби у вигляді двозубої виделки наконечники стріл, браслети тощо. В гончарних виробах орнамент – гребінцевий штамп, пізніше шнурковий відбиток, який потім поширився в культурах центральної та західної Європи. Великих успіхів було досягнуто в створенні монументальних кам’яних скульптур. Поховання небіжчиків відбувалося в простих ямах, або в кам’яних скринях. Поселень мало, бо більшість жителів вели досить рухливий спосіб життя пересуваючись на порівняно невеликі відстані за своїми стадами. Все своє добро перевозили на гарбах та возах, запряжених волами, та конями.
Археологічні знахідки трипільської доби свідчать про сталий етногенез на території України. У першому томі „Україна крізь віки” відображено серію глиняних виробів трипільців, в т. ч. голену голівку чоловіка без бороди з „оселедцем”, та підкрученими вусами. Ці деталі дуже нагадують українського козака. Такий вигляд має і обличчя правителя – воєначальника на кам’яній стелі енеолітичної доби.

Наприкінці третього тисячоліття до нашої ери, початку другого на території України зявляється перший щтучний метал – бронза. Бронзові знаряддя швидко витіснили мідні. В Україні досліджено понад 10 бронзоливарних майстерень періоду другого тисячоліття до нашої ери. В одній з них (поблизу с.Волоське в Надпоріжжі) знайдено близько 70 кам,яних матриць, в яких виливалось 17 різноваріантних предметів – серпи, ножі, сокири, кинджали тощо. Як на заході, так і на сході України бронзу топили в невеликих гостро донних товстостінних глиняних тиглях, поміщених у печах-горнах, розливали по формах глиняними ложками – ллячками. Поруч з кам’яними використовувались також і глиняні форми виготовлені по восковим моделям. В цей період на наших землях існувало понад десяток археологічних культур. За типами господарства та етнографічними ознаками їх можна поділити на дві основні групи: Землеробсько–скотарські культури Лісостепового Правобережжя, Волині, та Прикарпаття; скотарські культури Північного Причорномор’я та Приазов’я. Окремі культури епохи бронзи також розвивалися у лісостеповому лівобережжі та в Закарпатті. В лісостепових зонах особливе значення мало землеробство, зокрема підсічне та ральне. Вирощуються пшениця кількох сортів, ячмінь, льон, коноплі, горох, сочевиця. Поширюється садівництво та городництво. Утворюється новий прошарок населення майстрів – торгівців. Із зростанням продуктивності праці поглибилась майнова нерівність населення. Про це красномовно свідчать скарби коштовностей, а також поява багатих поховань. Відбувається дальший розвиток сімейно-шлюбних стосунків. Шлюб переростає в патрилокальний. Все частіше споруджуються малі житлові будинки придатні для проживання лише однієї сім’ї. Помітні зрушення і в сфері розвитку позитивних знань образотворчого мистецтва, всієї духовної культури. Поширюється монументальна кам,яна антропоморфна, скульптура, ускладнюється система релігійних вірувань. На піктограмах (письмена на глиняних предметах) все частіше зустрічаються давні орійські символи – хрест, та свастика. Поширення досвіду виготовлення луків і стріл, та сідлання коня на схід призвело до того, що напівдикі племена з північного сходу все частіше почали турбувати наші землі. Про те свідчить більша кількість укріплених поселень та знайденої зброї (булав, бойових молотів, кинджалів, бронзових наконечників до стріл та списів тощо).
У книзі „Давня історія України” вперше наведено фотокопії девяти антропоморфних (людиноподібних) кам’яних надмогильних стел мідного віку, виявлених в степах України. На всіх стелах вирізьблено типові українські обличчя чоловіків без борід. На одній з них зображено кремезну постать правителя – воєначальника з булавою, конем, луком зі стрілами, бойовими сокирами, дволезовим кін жалом та іншими речами. На поголеному обличчі виділяються довгі вуса і чуб, що звисає зліва. Звичай голитися набув широкого розповсюдження у оріїв саме в мідно-бронзову добу, коли металеві бритви стали предметом побуту. Пізніше, у скіфські часи, майстри теж вирізблювали обличчя воїнів-українців з поголеною головою, довгими вусами і хохлом, що звисав з маківки. Візантійський історик Лев Диякон саме таким описував великого київського князя Святослава під час його зустрічі у 971 році на Дунаї з імператором Цимісхієм. Така мода майже чотири тисячоліття відрізняла воїнів-українців від іншіх народів, зокрема росіян (останніх звали кацапами, бо вони мали гострі бороди, як у цапів).
Починаючи з середини другого тисячоліття до нашої ери посилилася загроза зі степів північного сходу. Більшість тамтешніх племен, які напередодні лише займались мисливством не освоївши землеробство, та скотарство швидко втямили, що те їм не потрібно. Вони перейняли в оріїв вміння стріляти з лука та їздити верхи на конях. Останнє дало їм можливість оперативно пересуватись на великі відстані і займатись грабіжництвом. Великі банди грабіжників, які примітили багаті землі наших степів раз за разом захоплювали великі стада худоби, та інші цінності на землях східної України. Разом із тим вони знищували поселення , ґвалтували і вбивали людей та швидко зникали. Такі події змушували наших предків відповідно реагувати. Великі східні степові поселення припиняли своє існування. Частина людей, здебільшого жінки та діти, перебиралися в лісостепову зону, селилися в захищених містах в Причорномор’ї, на кручах Дніпра або будували невеликі власні укріплені поселення в лісостеповій зоні. Інша частина об’єднувались у бойові загони, які верхи з використанням кибиток та тачанок, постійно патрулювали степові землі. Вони продовжували займатись скотарством, але поступово конярство витісняло інші види тваринництва. В разі нападів розбійників кінські стада мали більше шансів уникнути небезпеки ніж великі стада рогатої худоби. Поселення степової зони в той період все більше нагадують тимчасові табори, жителі яких могли оперативно здійнятися з місця і передислокуватися для надання гідної відсічі ворогам.
Незважаючи на те все, на всьому степовому півдні України частина населення займалася землеробством, та ремісництвом ( ливарна справа, гончарство, обробка каменю, дерева та кості). Археологічні знахідки, кінця другого тисячоліття до нашої ери, свідчать про залишки зрубної, розвиток сабатинівської та білоцерської культури.
Початок першого тисячоліття до нашої ери на території України ознаменувався широким впровадженням залізних знарядь праці, та зброї. В лісостеповій зоні основу господарювання становило орне землеробство. Не останню роль відігравало і осіле скотарство.
Розкопки на Суботівському городищі виявили кістки 206 особин свійських тварин, зокрема 80 голів великої рогатої худоби, 49 кіз або овець, 41 свині, 20 коней.
Значного розвитку досягла торгівля і металообробне ремесло. Залізо здебільшого використовувалось для виготовлення зброї. Наприклад в той час вироблялися мечі довжиною близько одного метра. Велика кількість зброї , яка виготовлялась також підтверджує необхідність захисту від агресивних нападів диких орд, які все частіше проривались крізь військові формування на східних кордонах території України. Тому у степових районах поступово зникають осередки відомих раніше культур (зокрема зрубної).Люди поступово перебираються у лісостепову зону, куди банди поривалися дуже рідко. Повздовж річок Дніпро, Тясмин та інших природних перешкод на порубіжні лісостепу та степу майже нерозривною лінією поселення укріплені фортифікаційними спорудами. За археологічними знахідками тої доби видно, що такі споруди в плані мали форму кола діаметром 40-100 м , оточене валом; на гребні останнього будувалась стіна з пов’язаних між собою дерев’яних зрубів. З зовнішнього боку захищене кількома лініями валів і ровів. Тоді у степовій зоні були сформовані великі війська, які не тільки відбивали атаки, але й судячи з письмових знахідок країн близького сходу та стародавньої Греції вирішували спірні питання у відносинах з цими країнами на їх території. На той час на землях України сформувалася потужна держава, яка не тільки успішно давала відсіч північно східним бандам, але й використовувала кочівників для власних інтересів. Вона була тісно пов’язана торговими, та дружніми стосунками з Хетським царством (територія сучасної Туреччини). В той час засновуються портові міста на узбережжі Понту Євкінського – Олівія та Тира.
На кінці другого – початку першого тисячоліття до нашої ери під навалою грецьких, та балканських племен впало Хетське царство, було знищено прадавнє місто Троя. Частина жителів Хетського царства, предки яких, у свій час, вийшли з Оріани і оселились у міжріччі - повернулись до північного Причорномор’я та Криму. Використовуючи їх досвід забудови кам’яних міст, були відбудовані міста Ламос, Ольвія, Тіра, Херсонес, Теодозія, Пантікапея, Фанагорія.
В період між 722 та 715 роком до н.е. війська давньосхідної країни Урарту зазнали тяжкої поразки від кіммерійців. В 679 році до н.е. кіммерійці напали на Ассірію, однак потерпіли поразку. У 676-674 рр. до нашої ери кіммерійці знищили Фригійське царство.
Частина військових формувань української держави складались з кочівників, які у античних писемних джерелах згадуються як кіммерійці. Відгомін тих подій знаходимо і в народній памяті,- не випадково ентонім „кіммерійці” набув нового змісту в давньогрузинській мові, де слово „gmiri” відповідало поняттю „богатир”. Кимерійці мали укріплені городища
(Немирово, Волковці, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків
і мали некрополі (с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні обряди.
Збереглися стели — статуї із зображенням людей (с. Волковці біля Кам''янця-
Подільського, с. Білогрудівка б. Умані, Білозерка на Херсонщині).
Кимерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи
та кераміки з кольоровими інкрустаціями. . Вони були першим народом, який мав царів
(могила царя біля с. М. Лепетиха, Херсонщина).
На той час кімерійці мали культурні зв''язки з Кавказом, Закавказзям, Малою Азією, Шлезьком, Гальштадтом. Не підтверджується припущення Геродота, що кимерійці прийшли з Азії. Сучасні археологи доводять інше. Дослідник Вілогрудівської культури П. П. Курінний вважає, що не з Азії могли прийти вони, а з середньої Наддніпрянщини, і культура Їхня є продовження Трипільської, пристосованої до умов табунного скотарства. Перехід частини осілого населення до табунного скотарства штовхав їх на південь, зокрема із Запоріжжя.
В ті часи вже рідко згадувалась стара назва нашої держави Оріяна, бо землеробство поширилось по всіх територіях Європи та південної Азії. Здебільшого використовувалась внутрішня назва Україна - тобто країна, як загальне поняття. Північно західні народи звали нас русинами за назвою людей, які мешкали в поблизу Карпат, а перси і греки звали нас кіммерійцями за наші східні військові підрозділи. На той час переважає так звана чорноліська археологічна культура (вперше відкрита у Чорному лісі кіровоградської області). Високими темпами розвивається торгівля.
У VII ст. до н.р. в степові райони України прийшли скіфи. Спершу вони зіткнулися з кіммерійцями. Кіммерійці, налякані величезною армією скіфів поступились без бою. Після того наші пращури вимушені були відійти зі степових районів на північні, західні землі України, а також на кримський півострів. Велике держава розпалось на окремі царства. За свідченням давньогрецького історика Геродота в Причорномор’ї Тавріка на лівобережжі Дніпра - Гелони та Будини, на півночі - Неври, Андрофаги, Меланхлени, західне царство – Агафірсів, за Дунаєм - Фракійці.
Під впливом скіфів опинилось царства Каліпідів - напівеллінів (південь України між Дністром і Південним Бугом), Алазонів ( вище по течії Дністра та Південного Буга) та Борисфенітів ( центр України в районі Дніпра). За свідченням Геродота на території Черкащини, Київщини, Поділлі, Волині проживали скіфи-орачі. Скіфами він називав їх абсолютно умовно, бо справжні скіфи ніколи не вели осідле життя.
Давньогрецький вчений Гіппократ у своїй праці „Про повітря, воду і місцевість докладно описав побут скіфів. Він свідчив що на кінці V-IVстоліття( стр.71Гарчев)
Скіфське панування у південно східних степових зонах негативно позначилось на культурному розвитку населення України. Часті сутички зі скіфами призводили до знищення майстерень, житлових, та культових споруд. Стали небезпечними торгові шляхи до портових міст Причорномор’я. Тим скористались греки, які на той час стрімко розвивались завдяки запозиченій культурі зі стародавніх міст малої Азії. Грецькі кораблі усе частіше з’являлись біля міст північного узбережжя Чорного моря. Поступово греки та скіфи відтіснили таврів у Крим. Підкорити Крим не вдалося ні грекам ні скіфам. Скіфи не вміли воювати в гірській та лісовій місцевості, а греки задовольнились гостинністю давніх українців і під приводом торгівлі заселяли таврійські портові міста. Найдавніші письменники і вчені ел

Українці чи национал-соцілісти

Микола Лебедь — шеф службы безопасности ОУН. Штаб УПА получил от Лебедя в июне 1943 г. такие боевые задания:

— немедленно и как можно скорее закончить акцию тотального очищения украинской территории от польского населения;

— последовательно уничтожать внутреннего врага, то есть всех демократов из под флага УНР (Украинской Народной Республики) и других политических группировок;

Так же беспощадно уничтожались и те из своих, кто не соглашался с методами М. Лебедя. Так, Тарас Бульба-Боровец, один из организаторов УПА, пишет о том, что когда его переговоры с Лебедем закончились неудачно, тот "вынес всему штабу заочные смертные приговоры и приказал СБ эти приговоры выполнить всеми способами. Всех переловленных наших вояк братия Лебедя агитировала переходить на их сторону, а тех, кто отказывался - на месте расстреливали".

А националист крупного калибра Зиновий Кныш пишет просто "Лебедь — палач Волыни". Теперь Лебедь живет в США. И он в 1992 г. ездил на Украину, принимал участие в научных конференциях, встречах по случаю 50-летия УПА.