— Оце наш дім. — показав хазяїн рукою на великий будинок з червоної цегли і червоним черепичним дахом, що стояв на пагорбі, — тут ти будеш жити і працювати.
Коли ми заїхали на подвір'я, з дому вийшла жінка, трохи, може, старша за хазяїна. Він щось їй сказав, киваючи в мій бік. Вона з цікавістю розглядала мене.
- Як тебе звати? — запитала вона. Ти хто, поляк чи росіянин?
— Я з України, недалеко від Львова, називаюсь Алекс, — відповів я.
Коли відповідав, мені здалося, вона задоволена тим, що можу говорити трохи по-німецьки. Але запитання було легким, простим, і їй ще не раз доведеться мати мороку з моєю німецькою мовою. Це була сестра хазяїна, яка тут була за господиню.
— Йди відпочинь, незабаром буде обід, — сказала вона. — Пан Вальдгауз покаже, де ти будеш жити.
Хазяїн кивнув мені, щоб ішов за ним. Ми зайшли в великий та високий вестибюль чи коридор. В кінці його звернули на стрімкі східці і піднялись у невелику низьку кімнату над конюшнею.
— Ось можеш відпочити до обіду, — показав він на дерев'яне ліжко, а сам вийшов.
Я поклав свій мішок, упав па ліжко і заплакав. У мене наче зірвались якісь гальма чи кран, що стримував напруження. Я лежав і плакав якимсь істеричним плачем. Такий стан тривав недовго. Плач обірвався так само раптово, як і виник, і я заснув.
Прокинувся від голосу хазяїна, що кликав мене обідати, і я пішов за хазяїном на кухню. Вона була досить простора. Біля вікна стояв обідній стіл, поряд із дверима - другий, невеликий, за який мені сказали сісти. За великий стіл сіли хазяїн, його сестра та ще одна молода німка. Вона після обіду підійшла до мене і запитала, як мене звати, звідки я, скільки мені років, хто в мене залишився вдома.
— А мене звати Лінда, я працюю по найму у пана Вальдгауза.
І вона розповіла, що хазяїн не жонатий, йому вже 40 років. На фронт не взяли, бо немає на кого залишити господарство. Тут живе сестра хазяїна із Білефельда, там її сім'я. Коли вона їде до себе додому, то хазяйкою залишається вона, Лінда.
Після обіду хазяйка принесла пару видовбаних із дерева черевиків.
— Скидай свої порвані та взувай ось ці, —сказала вона. Дерев'яні черевики були придатні на всі пори року. Восени та взимку ще додавались шерстяні шкарпетки, які потрібно було самому штопати, та халяви, що пристібались.
Взув я ті колодки і вийшов на подвір'я. Хазяїн залишився на кухні. На обід відведено годину, тому після їжі він за столом дрімав або слухав радіо.
Я став роздивлятись, що являє собою садиба. Вона була схожа на хутір, вулиці, як такої, не було. Будинок мав форму не замкненого з боку дороги чотирикутника. В одному з кутів знаходилась двоповерхова житлова частина. Доріжка з вулиці до дому обсаджена кущами троянд, що справило на мене велике враження.
Всі господарські приміщення були під одним дахом і при великій корисній площі займали мало землі. Раціональність та економічність такого рішення я оцінив потім, коли стаз будівельником.
Після обіду ми пішли в поле. Воно було недалеко, але я ледве дійшов до нього. Виявилось, що в тих колодках треба ще навчитись ходити. Вони часто вивертались, боляче вдаряючи по кістках ніг, обдираючи шкіру. О сьомій вечора праця в полі кінчалась, вдома на нас чекали корови, свині. коні та інша робота. Все виконувалось за твердим розкладом, інакше в роботі не було б ніякого ладу.
— Будеш доїти корів, — сказав хазяїн, коли їм поклали корми та винесли гній з корівника.
Він підвів мене до корови, поставив біля неї стілець і показав, як це робиться. Коли я сів і почав доїння, то струмки молока більше попадали поза відро, хоча воно було чималеньке. Мої штани незабаром стали мокрі від молока. Але поступово, день за днем справа з доїнням кращала — і через кілька тижнів я вже досить справно це робив. Всього було шістнадцять корів. Переважно доїли апаратом. До нього підключались одночасно дві корови, а третю я тим часом доїв руками. Після апарата кожну корову треба було додоїти вручну.
Коли було покінчено з доїнням та годуванням корів, видаленням гною, взялись за свинарник та за коней. Уся робота закінчилась біля дев'ятої години.
Коли після вечері піднявся в свою кімнату, то відразу ліг і заснув, настільки був стомлений і роботою, і враженнями. Так пройшов мій перший день.
— Алекс, вниз, до роботи! — почув я голос хазяїна вранці.
І так було щодня, увесь час мого перебування у бауера. О п'ятій ранку, влітку і зимою, будив він мене цими словами. Часу на позіхання не було. Відразу брався за роботу. Найважче було виносити вилами гній, особливо якщо день пропущено. Він тоді був стоптаний, виривати його важко. Коней було двоє, і я мусив їх щоранку чистити. Хазяїн показав, як це треба робити, як стояти, щоб кінь часом не вдарив. Один був ще молодий, трохи норовистий, неспокійний. Він інколи намагався вхопити мене зубами, тож треба було бути одночасно і дуже уважним, його я дуже боявся, заходив до нього зі страхом,
Взагалі, легкої роботи не було. Через деякий час почали боліти руки, ноги, живіт. Звечора не міг заснути, не обгорнувши руки та ноги мокрими шматками. Ноги і руки набрякали, боліли оббиті колодками кістки ніг, нила спина. Особливо важко було виносити щовечора на дорогу бідони з молоком. Коли я їх ніс, вони вдаряли по кістках ніг. Важили по двадцять — тридцять кілограмів кожний.
Нелегкою виявилась і проривка буряків. Спина витримувала до обіду, а потім я проривав, повзаючи на колінах.
Коли пройшло перше знайомство з будинком, з роботою, повернулась туга за домом, за рідними. Моя кімнатка знаходилась неподалік від кухні. І коли там після вечері вмикали радіоприймач, до мене долинали звуки пісень, спотворені й приглушені віддалю та стінами. І мене здавалось, що я чую чітко голосіння матері чи баби, —і навіть розрізняю слова. Це додавало мені жалю, виводили з рівноваги, давило на психіку до такого стану, що я лежав на ліжку та плакав.
Думка про втечу не залишала мене. В торбі ще лежав кусок домашнього сала, який я беріг на випадок втечі.
Тяжка праця від п'ятої ранку до дев'ятої вечора щоденно — влітку і взимку, в спеку і в холод, під дощем чи снігом. Я не міг, коли був стомлений, сісти та відпочити, або не вийти на роботу, коли відчував себе не зовсім здоровим. І так було кожний день протягом двох років.
 |
 |
