На початку квітня 1943 року німці видали наказ, щоб з нашого села відправити на роботу до Німеччини хлопців і дівчат. Попереднього року вже вивезли з села кілька десятків молодих людей. Тому староста, місцевий житель, який добре всіх знав, призначив на вивезення саме з тих сімей, з яких ще не забирали нікого і в яких є багато дітей, В нашій сім'ї було четверо дітей, тому я потрапила в список на відправку. Мені тоді виповнилось 18 років. Разом зі мною була призначена також моя двоюрідна сестра, на рік старша від мене.
Коли стало відомо, що мушу їхати в Німеччину, в хату вступили тяжкі дні. Плакала мати, плакала я, сумний, пригнічений ходив батько. Всі вже знали, як жорстоко карали німці тих, хто ухилявся від відправки. Тому ми з покорою сприйняли це лихо.
На той час наше тихе, сонне Полісся стало вже для німців справжнім другим фронтом. Партизани не давали фашистам спокою ні вдень, ні вночі. Тому вони, побоюючись можливого нападу партизанів у дорозі, наказали добиратись до Костополя власними засобами і в назначений день бути на залізничній станції. Довелось батькам самим підводами везти своїх дітей. Рідні та близькі провели нас аж за село. Всю дорогу до Костополя їхали ми мовчазні, заплакані, з тяжкими думками про те, куди їдемо і чи повернемось додому.
На залізничній станції вже було багато таких, як ми, з торбами, клунками, валізами. Нас відразу приєднали до того натовпу. Станцію оточували есесівці з собаками та поліцаї. На нас чекав поїзд із товарних вагонів. У той же день нас посадовили в вагони, і поїзд рушив у далеку дорогу, в чужу, невідому країну, з якої не всім судилося повернутись.
Поїзд затримався на станції Ківерці. Тут нам наказано було вийти з вагонів разом із своїми речами. Нас повели в якийсь будинок, що знаходився неподалік від станції, в якому влаштовано медогляд та дезинфекцію одягу. Зовсім голі, ми шеренгою проходили повз комісію. Перевіряли, чи немає хвороб шкіри та вошей. У кого знаходили воші, обстригали волосся зовсім. Одяг обробили в дезинфекційних камерах.
Коли все було закінчене, ми знов посідали в вагони — і поїзд рушив, їхали три доби. На зупинках виходили, щоб набрати води, вмитись тощо. На четверту добу прибули на станцію Гдиня, що на побережжі Балтійського моря. В той же день нас розподілили по хазяях. Десять чоловік з нашого села, серед них я і двоюрідна сестра, потрапили до поміщика. Ми раділи, що хоч не всі з села разом, але все-таки десяток нас, знайомих, будемо разом, то і легше буде переживати цю неволю.
Господарство, куди нас привезли, було дуже велике. Там вже працювали десятки робітників з різних країн: поляки, французи, росіяни... Ті, що були з Радянського Союзу, мали на грудях нашитий знак «Ост». Таку ж відзнаку мусили ми також нашити на свій одяг.
Місцевість, де знаходився маєток, називалась Венкшин. Власником маєтку була німка. Прізвища її не пам'ятаю. За два роки власницю маєтку мені довелось бачити всього один раз.
Поселили нас у двоповерховому будинку. Другий поверх займали поляки, а нам відвели велике приміщення на першому. Половину приміщення виділено для чоловіків, половину — для жінок. В ньому поселились і сімейні. В приміщенні стояли двоповерхові нари. Ми з двоюрідною сестрою помістились удвох на одних нарах.
На другий день нас розподілили по роботах. Я з сестрою була приділена на польові роботи. Керували нами бригадири. Бригадир нашої польової бригади розмовляв по-німецьки і по-польськи. Хто був він, німець чи поляк, ми не знали.
Хоча я виросла на селі, але багато дечого не вміла робити. Тому довелося вчитись і звикати до всього. Першою роботою була проривка буряків. Ця проста, на перший погляд, робота виявилась дуже важкою. Цілий день треба працювати із зігнутою спиною. Не всі витримували і під кінець дня вже повзали на чотирьох. Взагалі, легкої роботи не було. Робочий день тривав дванадцять, а то і більше годин. Особливо важко було в жнива. Цілий день, крім перерви на обід, не було перепочинку. Руки та ноги нили, напухали, кололи стерня та снопи, за одяг попадали остюки з колосся. І треба було все робити швидко, щоб встигати за машиною. В кінці дня вже не було сили йти додому. Коли приходили в свою «буду» — так прозвали будинок, де ми жили, втома, біль у всьому тілі гнала нас на нари. Але і серед ночі просиналася часом від болю в ногах чи руках. Траплялися і травми, які в поганих умовах не швидко загоювались.
Ще вдома ходили чутки, що на селі краще годують, а коли хороший хазяїн, то і не так вже погано живеться. Але нас годували так, як і на фабриках. Жири видавали раз на три дні. Це був невеликий шматок маргарину, рідко масла або якоїсь м'ясної консерви. Цього навіть при дуже бережливому витрачанні стачило на два дні, і то тільки щоб трохи помастити окраєць хліба, якого також давали одну невелику хлібину на три дні. Цукру давали раз на день, але так мало, що більшість з'їдало його за сніданком. Обід складався з тарілки супу із брукви, рідше з картоплі, без м'яса чи жиру, та невеликої порції якоїсь каші. Ввечері давали склянку кави. Якщо хтось не зберіг шматочок хліба та трохи цукру, то лягав спати, повечерявши тільки склянкою чорної кави.
Коли я написала додому листа, в якому дещо натякнула на умови, в яких живемо, мені вислали невелику посилку. В ній були коржі, спечені із житньої муки, змеленої вдома на ручних жорнах. Це була для мене велика радість. Мл їли ці коржі і плакали.
Якщо в жнива було дуже важко, зате тепло, то восени та взимку до нелегкої роботи додавався дощ, холод, сніг. Доводилось працювати на холодному, колючому вітрі, під дощем, часом мокрим снігом. Восени збирали картоплю, буряки, городину. Виконували також різні роботи по господарству, ремонтні роботи. Взагалі, ні восени, ні взимку не було дня, щоб не чекала робота. Коли увечері приходили стомлені, з мокрим одягом у свою «буду», добре погрітись та висушити одяг не було де. На все приміщення стояла одна чавунна піч, яка не могла добре його обігріти. До того ще вугілля давали в дуже обмеженій кількості.
Важкою роботою була також молотьба. Працювати треба було з ранку до вечора в пилюці, все швидко та швидко. Щоб трохи перепочити, той, що подавав снопи в барабан молотарки, навмисне час від часу всовував товщу в'язку. Машина буксувала і зупинялась, а ми мали декілька хвилин перепочинку.
Одяг видали відразу після прибуття. Це просте плаття та комплект такої ж білизни. Ні білизни, ні постелі нам за два роки не міняли. Як взуття видали дерев'яні черевики, в яких треба було ще навчитись ходити.
Ніякої лазні чи місця для миття не було. Мились просто в тому приміщенні, де жили. Ніхто з тих, хто нами керував, ніколи не цікавився санітарним станом наших приміщень, постільної білизни, тим, як і де ми мились.
Якось мене були перевели на доїння корів. Під час доїння бригадир корівника, подивившись, що я мала, запитав, чи хочу працювати біля корів. Мені не хотілося розлучатися із своїми друзями і я відповіла, що хотіла б повернутися до своїх.
— Тоді ти не додоюй увечері корів, а я скажу твоєму бригадиру, щоб тебе забрав, бо ти не вмієш доїти, залишаєш молоко, а це шкодить коровам.
Він так і зробив. Закликавши мого бригадира, той перевірив після мене корову і сказав, щоб більше мене не присилав.
Майже два роки минуло з тої пори, як ми виїхали з рідного села. За цей час доводилось хворіти від частого перемерзання, антисанітарних умов життя, важкої праці та недоїдання. Але не працювали тільки тоді, коли вже дуже хворіли. А в більшості випадків працювали, хоч щось і боліло. За весь час я тільки декілька днів не працювала, коли травма на руці почала гноїтись.
На початку 1945 року фронт був уже недалеко від нас. Наближався день, коли наша неволя мала закінчитись. Вже чутно було часом вибухи бомб, гарматну стрілянину. Коли фронт наблизився зовсім близько, нашу садибу зайняли німецькі війська — і почалось бомбардування. Як тільки оголошували повітряну тривогу, всі ховались в укриття. Так тривало декілька днів. Нарешті, на позиції німців, що закріпилися в нашій садибі, пішли в наступ радянські солдати. Літаки скидали бомби, артилерія вела обстріл. З нами жило молоде подружжя з України. Незадовго дб цього молода жінка родила дитину. Коли розпочався обстріл та бомбардування, ми всі побігли в укриття. Та не всім пощастило добігти до сховищ — декілька чоловік були вбиті серед подвір'я. Вбило і молодого батька. Коли жінка побачила, що він упав, вибігла з укриття з дитиною на руках, накрила лице мертвого чоловіка хустиною. І побігла назад. Це була страшна сцена, яку я не зможу ніколи забути.
Через декілька годин німці, не витримавши натиску, втікли. На подвір'я в'їхали танки, ми почули голоси наших бійців і зрозуміли, що німців уже немає, що ми вільні, і стали виходити з підвалів, із сховищ. Ми раділи, плакали від щастя. Командування частини, що нас звільнила, наказало всім зібратись. Нам об'явили, що ми вільні і що нас відвезуть у табір, де збираються такі, як ми, для відправки на батьківщину.
В той же день повели в той табір. Він був недалеко. Нас розподілили, кому їхати додому, а хто з хлопців залишиться в армії. Але додому нас повезли аж у жовтні. Ми залишались поки що працювати на різних роботах у допоміжних господарствах, що забезпечували армію сільськогосподарською продукцією, та в господарчих частинах. Деякі дівчата пішли в лікарню санітарками працювати. Я з двоюрідною сестрою працювала на кухні. Додому повернулась у жовтні 1945 року.
КРАВЧУК Н. П.
 |
 |
