- Світлій пам'яті Анастасії Щурик (1925—1995).
«Несподівана новина: «Так це ж Настя!» Колишня радянська робітниця відшукує колег... На початку року в управління общини Вільнсдорф прийшов незвичайний лист... Коли розкрили, то виявили дещо на кшталт послання: листа на бездоганній німецькій мові і дві фотографії, які показували молоду, гарну жінку. Якась Анастасія Щурик розшукувала колег, які з травня 1942 року по травень 1945 року працювали з нею па заводі «Вайсштальверк», що в Нідердільфен. Про деякі імена вона ще могла згадати... Герман-Йозеф Дрьоге, перший заст. бургомістра Вільнсдорфа сприйняв прохання жінки всерйоз. Він зв'язався з Гельмутом Гребом, головою об'єднання «Вітчизна», котрий розповідав: «Через мого брата, який тоді також працював на заводі, я про дещо довідався». Адольф Неф із Гернсдорфа одразу ж впізнав Анастасію: «Це ж Настя!». Для Адольфа Нефа лист Анастасії виявився своєрідною долею, збігом обставин. «Тільки на минулому тижні я ще розмовляв із своєю дружиною: як же справи у тих дівчат тепер». Хоча події проходили вже понад 50 років тому, але було це немовби вчора... Це було зовсім не добровільною працею. Разом з іншими дівчатами з українського села Настю примусово вивезли і насильно привезли в Нідердільфен... Робочий день для Адольфа і Насті починався з 6-ти годин ранку, з понеділка до суботи. Адольф Неф розповідає: «Під кінець війни ми працювали іноді навіть 12 годин». Українські підневільні робітниці були розміщені в бараці. А. Неф згадує: «Настя завжди говорила: «Вже знову бруква», їжа з брукви в меню дівчат була на 1-му місці... До тих пір, поки в самому необхідному випадку змогли розмовляти, пройшов деякий час. «Спочатку спілкувались тільки руками і ногами»... Кете Штюн з Рудередорфу також дуже добре пам'ятає іноземних працівниць. «Я думаю, що це та сама, котра завжди варила каву... Що і сьогодні ще хвилює, так це біль, туга за батьківщиною, те, що у дівчат був цей біль. Вони плакали і говорили: «Ніколи маму знову не побачити, ніколи —: тата». Вона інколи всовувала їм бутерброд, але це було заборонено... Адольф Неф 1-го лютого 1945 року пережив бомбардування бараків. «Після цього дівчата були розподілені по селянських хатах». Одна з них обіцяла писати. Однак... за весь час не доходила жодна ознака життя... Як правління общини, так і керівництво заводу хочуть зав'язати контакт з А. Ф. Щурик (вродж. — Терешук). Настя також охоче хотіла б запросити своїх старих знайомих в Україну» (із щоденної зігерляндської газети від 23.02.1991).
«66 - літня Анастасія шукає жителів Нідердільфена. Іноземна працівниця з Вайсштальверку. Гельмут Греб відшукав колег по роботі... У віці 81 року Фріц Вігель, який працював зварювальником на заводі, згадує ще точніше: в 1942 році в Нідердільфен прибули 23 дівчини, деякі без взуття і тільки в тонкій літній одежі... Незважаючи на заборони вступати в контакти з іноземками, не обходилось без того, що жителі села вступали в бесіди з молодими жінками. Поряд з роботою на заводі дівчата підробляли на бутерброд у селян на полі... Цим вони вивчали німецьку швидше. Ф. Вігель взяв собі адресу «Наяськи» і хоче поновити з нею стосунки. Він був би радий побачити її знову...» (з газети «Зігенер Цайтунг», 23.02.91).
«Дорога Анастасіє Федорівно... Тоді я жив у Нідершельдені і мені було 14 років... Щоденно повз мою хату (що я зобразив на схемі) проходила невелика група українських дівчат і жінок... Дочка господаря фабрики Руті Нойлен, мого віку, повинна була супроводжувати дівчат по дорозі на фабрику. Так я познайомився з Ганною-аптекаркою (ймовірно з Києва), котра часто допомагала мені при вивченні латинської мови. Мої батьки давали їй їду, що було заборонено. Я охоче вступив би з нею в листування, якщо вона ще жива... У мене дуже багато спогадів про цю групу з України. Мені завжди було їх шкода за те. як вони були одягнуті. Ці люди, щодо мене виявились зовсім не такими, як твердила нам нацистська пропаганда. Деякі з дівчат, не зважаючи на заборони, ходили в сім'ї, де вони разом із німцями молились богові. Такі сім'ї я знаю... Те, що я пишу до Вас, пов'язано з моєю симпатією до вашою народу. Зараз ця симпатія в Німеччині поширюється, збільшується, але у мене вона має витоки з часів особистого контакту в 1944 році. Якщо Ви навіть і не знаєте аптекарку Ганну, то все одно напишіть мені лист і розкажіть про Вашу долю, що Ви пережили і як повернулись знову додому після 1945 року, і як живете тепер...» (з листа доктора Гельмута Клоца від 24.02.1991).
«...Дорога пані Анастасіє, ...протягом 10 років я розшукую двох дівчат: Ольгу Семенюк і Сяньку Прус. Обидві працювали на підприємстві у мого батька... Ольга часто говорила: шеф — мій батько, але дома краще...» (з листа Нільди Райхман-Менгес від 26.3.91).
«...Дорога Настю... Ти тоді подарувала своє фото і підписала його... Ти весь час приходила до матері і до мене... Франц і я одружені 45 років... Ми дуже хотіли б знати, чи є ти саме нашою Настею і чи згадаєш про нас...» (з листа Теї Вебер від 17.06.91).
«...Настю, чи пам'ятаєш Голену... Вона передає тобі привіт... Пам'ятаєш, як іноді вранці на заводі співали пісні, поки не приходив шеф.. Ми пам'ятаємо про вас...» (з листа Геді Пост від 8.11.91).
...Дорога Ольго!... Ми тут в Флямарсбасі ще не можемо по-справжньому повірити, шо ти відшукалась... Завдяки пані Анастасії могло статися це диво. Ти... була в той жахливий час війни чимось подібним до божого послання... помічником у важку хвилину. Ми дуже тебе любимо і дуже вдячні... Моя мати плакала від радості, що накінець від тебе є звісточка життя... Тоді, коли в Глядбасі падали бомби, в бомбосховищі я був біля тебе і ти сказала: «будь ласка, не плач». Ти притиснула мого самого молодшого брата Ферді і мене до себе...» (з листа Рольфа Вуха від 1.10.91),
«Молодий українець по слідах рідних у Вільнсдорфі. Син колишньої іноземної працівниці відвідує очевидців того часу — мати ще підтримує контакти... За станом здоров'я Анастасії Федорівні не вдалось ще раз відвідати своїх знайомих по колишніх днях війни... Однак її син Володимир тепер скористався можливістю. По запрошенню декількох зігерляндських сімей він знаходиться в пошуках минулих шляхів, якими ходила його мати... Старі знімки, де його мати сфотографована 20-річною дівчиною, допомогли все пригадати. В Теї Вебер із Гільсбаха він знайшов колишню подругу своєї матері... Від неї і від її чоловіка Франца житель України довідався про подробиці німецьких воєнних буднів Третього рейху... Відеокамера засвідчила спілкування під час зустрічей, щоб мати таким чином... могла побачитись із своїми старими друзями» (з газети «Зінгер Цайтупг» від 19.07.93).
Володимир ЩУРИК, Володимир БІЧЕНКОВ. м. Рівне.
 |
 |
